Stefan Zweig - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Отож допитливість Казанови вичерпується тільки органічним – людиною; ймовірно, за все своє життя він не кинув жодного мрійливого погляду на зоряне склепіння, і природа абсолютно йому байдужа; ніколи це поквапливе серце не запалюється її спокоєм і величчю. Спробуйте перегорнути ці шістнадцять томів мемуарів: там подорожує пильна й бадьора усіма почуттями людина по найкрасивіших країнах Європи, від Позілінно до Толедо, від Женевського озера до російських степів; але марно будете ви шукати хоч один рядок, присвячений захопленню перед красою цих тисяч ландшафтів; якась брудна дівка в солдатському шинку означає для нього більше, ніж всі твори Мікеланджело; карткова гра в непровітреному трактирі – прекрасніша за захід сонця в Сорренто. Природи та архітектури Казанова взагалі не помічає, тому що в нього немає органу, який зв’язує нас із космосом, абсолютно немає душі. Поля й луки, мерехтливі на зорі, вкриті росою, купаються в розпорошених фарбах сяйва вранішнього сонця, – на це він дивиться просто як на зелену площину, на якій пітніють і трудяться недолугі селяни, щоб у князів було золото в кишенях. Художні боскети [31] Боскет – маленький гайок; густі групи дерев в саду або по його кордонах, що висаджуються в декоративних цілях. – Ред . і темні алеї ще беруться в розрахунок як затишний куточок, де можна побавитися з жінкою, рослини й квіти годяться для випадкових подарунків і таємних ігор. Але для безцільних, безпосередніх, природних фарб ця цілком людяна людина залишається абсолютно сліпою. Його світ – це світ міст та їхніх картинних галерей та місця для прогулянок, де ввечері проїжджають карети, погойдуючи гнізда прекрасних жінок, де кав’ярні привітно запрошують зацікавлених зробити ставку; світ, що вабить оперою й будинками терпимості, в яких можна дістати свіжі нічні харчі; готелі, в яких кухарі вивчили поезію соусів та рагу й музику світлих та темних вин. Лише місто для цього жуїра є світом, тому що тільки в місті випадок може розвернутися у всьому різноманітті своїх несподіванок, тому що тільки там невідоме знаходить простір для найзапальніших, найчудовіших варіацій. Лише міста, наповнені людським теплом, любить Казанова; там туляться жінки в єдино прийнятній для нього формі, у достатку, у зміні вибору, і в містах він знову-таки віддає перевагу розкоші двору, бо саме там хтивість перетворюється в мистецтво, а цей чуттєвий широкоплечий хлопець, Казанова, зовсім не людина грубої чуттєвості. Художньо проспівана арія може його зачарувати, вірш ощасливити, культурна бесіда зігріти, як вино; обговорювати книгу з розумними чоловіками, мрійливо схилившись до жінки, з темряви ложі слухати музику – це збуджує чарівну радість життя. Але не дамо ввести себе в оману: любов до мистецтва не переступає в Казанови кордонів гри й залишається радістю дилетанта. Духовне має служити життю, а не життя духовному; він поважає мистецтво, як найтонший і ніжний збудливий напій, як ласкавий засіб пробуджувати інстинкт, збільшувати бажання, служити скромною прелюдією пристрасті, тонким передчуттям грубої плотської насолоди. Він із задоволенням заготує вірш, щоб, перев’язавши його шовковою підв’язкою, піднести бажаній жінці, він буде декламувати Аріосто, щоб запалити її, або дотепно розмовляти з кавалерами про Монтеск’є й Вольтера, щоб показати свій розвиток і відвернути увагу від руки, простягнутої за їхнім гаманцем, але цей чуттєвий уродженець півдня ніколи не зрозуміє мистецтва й науки, що вимагають праці та напруги, стають самоціллю й сенсом світу. Цей гравець інстинктивно уникає глибини, бо його цікавить лише поверхня, тільки ціна й аромат буття, гуркітливий прибій випадку; це вічний жуїр, вічний дилетант, і тому він такий дивовижно легкий, такий невагомий, такий окрилений. Подібно «Фортуні» Дюрера, що оголеними стопами зневажає земну кулю, яку несе крилами й вітром випадку, ніде не затримується, ніколи не відпочиває й не зберігає вірності, легко пробігає Казанова через життя, нічим не пов’язаний, людина хвилини та швидких перетворень. Зміна – це для нього «сіль насолоди», а насолода – єдиний сенс світу.

Легкий, як муха-одноденка, порожній, як мильна бульбашка, виблискуючи лише відблиском подій, літає він у вихорі часу; навряд чи можна зловити й утримати цей безперервно мінливий лик душі й ще важче виявити зерно цього характеру. Що ж, врешті-решт, добрий Казанова чи злий? Правдивий чи брехливий, герой він чи негідник? Ну, це як доведеться: він перефарбовується залежно від обставин, він змінюється з кожною їхньою зміною. Якщо в нього грошей багато – важко знайти більш благородного кавалера. З чарівним запалом, з сяючою вельможністю, люб’язністю прелата [32] У католицькій і англіканській церквах назва вищих духовних сановників. – Ред . і легковажністю пажа він повною жменею розкидає навколо себе гроші – «ощадливість не моя справа», – щедро, як природжений благодійник, запрошує чужих до свого столу, дарує їм табакерки та гірки дукатів, відкриває кредит й обдає їх феєрверком розуму. Але якщо його широкі шовкові кишені порожні й у портфелі шарудять неоплачені векселі, я нікому не порадив би подвоювати ставку, беручи на понт цього галантного кавалера: він кілька разів пересмикне, всучить фальшиві банкноти, продасть свою кохану й зробить найвідчайдушнішу підлість. Ніколи не можна передбачити (як щастя в грі), буде він сьогодні чарівним і дивовижно дотепним співрозмовником, а завтра відвертим розбійником: в понеділок він буде з ніжністю Абеляра [33] Абеляр П’єр (1079—1143) – відомий філософ, богослов, чиє вчення за життя було двічі засуджено церквою, а «Вступ до теології» підданий спаленню. Полюбив свою ученицю Елоїзу (1101—1164), Абеляр взяв з нею шлюб, який обидва зберігали в таємниці, бо для кар’єри вченого-теолога безшлюбність було обов’язковою умовою. Наполягаючи на збереженні таємниці, Абеляр викликав гнів вітчима Елоїзи, який з помсти підіслав осіб, які вчинили над Абеляром насильницьке оскоплення. Елоїза й Абеляр пішли в монастирі й звідти листувалися. Знамениті «Листи Елоїзи і Абеляра» – чудовий твір середньовічної латинської літератури. захоплюватися жінкою, а у вівторок – за десять фунтів підсуне її в ліжко якомусь лорду. Ні, у нього не хороший характер, але й не поганий – у нього зовсім немає характеру: характер і душевна субстанція – властивості настільки ж далекі йому, як плавники ссавцям, вони не властиві його расі. Він чинить не морально й не антиморально, а з природною аморальністю: його рішення беруться прямо зі стелі, його рефлекси виходять безпосередньо з нервів і крові, не зазнавши впливу розуму, логіки та моральності. Ось він відчув жінку, і кров починає шалено стукати в жилах; зі сліпим шаленством мчить він вперед і підганяється своїм темпераментом. Ось він побачив гральний стіл, і рука його вже тремтить у кишені: окрім волі й бажання гроші його вже дзвенять на столі. Його розгнівали, і вени напинаються, наче готові розірватися, гірка слина наповнює рот, очі наливаються кров’ю, кулаки стискаються, і він вибухає сліпим шаленством, що підганяється гнівом, «comme un bue», як сказав його земляк і брат Бенвенуто Челліні [34] Челліні Бенвенуто (1500—1571) – італійський скульптор, ювелір і письменник. Навчався у ювеліра М. Бандінеллі; зазнав впливу Мікеланджело. Працював у Флоренції, Пізі, Болоньї, Венеції, Римі, Парижі та Фонтебло при дворі Франциска I. Челліні у своїх віртуозних скульптурних і ювелірних творах змальовував витончені перебільшено витягнуті фігури, часто в складних поворотах (сільничка короля Франциска I, «Нарцис», «Розп’яття»). Дивна статуя «Персей» у Флоренції. Всесвітню славу Челліні як письменникові принесли його мемуари «Життя Бенвенуто, сина маестро Джованні Челліні флорентійця, написана ним самим у Флоренції» (між +1558 і 1565 рр.). , немов скажений бик.