Stefan Zweig - Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

І дивна річ: неабияке щастя, здається, дає йому в руки – і саме йому – інший кінець ланцюга. Бо саме цей Франц Антон Месмер досяг майже десять років тому, у 1766 році, докторського ступеня за допомогою вельми чудової, містично забарвленої дисертації під назвою «Про вплив планет», у якій він під впливом середньовічної астрології допускає зв’язок сузір’їв та людини й висуває тезу, що деяка таємнича сила, яка виливається через далекі небесні простори, діє на кожну матерію зсередини, що якийсь споконвічний ефір, таємничий флюїд, пронизує увесь всесвіт, а з ним – і людину. Цей початковий флюїд, цю кінцеву субстанцію обережний studiosus позначив тоді надзвичайно невизначеним терміном «gravitas universalis», тобто силою загального тяжіння. Цю свою юнацьку гіпотезу чоловік, який досяг зрілості, давно вже, напевне, забув. Але тепер, коли Месмер бачить, що при випадковому лікуванні досягнута настільки незрозуміла дія сталевого магніту, метеориту, який також веде походження від зірок, обидва ці початки: емпіричне й гіпотетичне, – вилікувана накладенням магніту пацієнтка й теза докторської дисертації – змикаються в одну, цілісну теорію; тепер Месмер вірить, що його філософське припущення незаперечно підтверджено явним лікувальним впливом, і вважає, що знайшов для невизначеної «gravitas universalis» правильне найменування: магнетична сила, тяжінню якої людина так само слухняна, як і зірки всесвіту. Отже, магнетизм, так радіє він у передчасній радості винахідника, – це «gravitas universalis», той самий «невидимий вогонь» Гіппократа [42] Гіппократ (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) – давньогрецький лікар, реформатор античної медицини. Вів життя мандрівного лікаря, побував у Єгипті, Малій Азії, Лівії, у скіфів, ознайомився з медициною цих країн і народів. Розробив вчення про темпераменти людей, про етіологію хвороб, про діагностику й симптоматику захворювань. Його система лікування ґрунтувалася на етичних принципах, які зберегли свою значущість і досі: не нашкодити; дотримуватися обережності й щадити сили хворого; зберігати лікарську таємницю тощо. , той «чистий дух, найтонше полум’я», який, як вселенський творчий струм, пронизує і світовий ефір, і клітину людського тіла. У його випадковому сп’янінні йому здається, що предмет тривалих пошуків, міст, який з’єднує зіркові світи з людством, знайдений. І він відчуває гордовите збудження: хто перейде цей міст, той вступить до країни невідомого.

Іскра дала спалах. У результаті випадкового зіткнення досвіду й теорії у Месмера вийшов вибух думки. Але перший розряд відбувається абсолютно не в тому напрямку. Бо Месмер у своїй передчасній насназі вважає, що разом з магнітом знайшов без зайвої балаканини й універсальний цілющий засіб, філософський камінь [43] «Філософський камінь» – фантастична речовина, яка за уявленнями середньовічних алхіміків володіє чудодійними властивостями: перетворенням неблагородних металів на золото й срібло, лікуванням усіх хвороб, продовженням людського життя, поверненням молодості. У різні часи філософський камінь називали по-різному: «червоний камінь», «панацея», «великий еліксир», тощо. ; помилка, явно неправильний висновок з’являється на самому початку його шляху й штовхає його далі. Але це помилка творча. Оскільки Месмер не слідує за нею сліпо, але просувається згідно зі своїм характером крок за кроком, не поспішаючи, то, незважаючи на необхідність обходів, він рухається вперед. У нього ще попереду шляхи круті й оманливі. Але в той час, як інші важко й громіздко тупцяють прокладеними шляхами старих методів, цей одинак все ж таки просувається вперед й повільно намацує шлях від юнацьких середньовічних уявлень до кругозору сучасності.

Відтепер Франц Антон Месмер, донедавна простий лікар і любитель витонченої науки, володіє однією-єдиною життєвою думкою чи, скоріше, думка володіє ним. Бо до останнього подиху судилося йому як непохитному досліднику міркувати про це perpetuum mobile, про цю рушійну силу всесвіту. Усе своє життя, свій стан, свою репутацію, своє дозвілля він віддає основній ідеї. У цій завзятості, у цьому непохитному і все ж палкому самообмеженні – велич і трагедія Месмера, бо те, чого він шукає, магічного вселенського флюїду, він ніколи не в змозі знайти в ясно доказовій формі. А те, що він знайшов, нову психотехніку, цього він зовсім не шукав і за все своє життя не усвідомив. Таким чином, йому дістається доля до відчаю подібна до долі його сучасника алхіміка Беттгера, який у полоні своїх думок хотів виготовити хімічне золото й при цьому випадково відкрив у тисячу разів важливішу порцеляну; і в тому, і в іншому випадку основна думка дає тільки істотний психічний поштовх, а відкриття відбувається ніби само собою в процесі гарячково триваючих дослідів.