Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Ми що, схожі на людей, які ганятимуть новобранців?

— Як взагалі так можна ставитися до людей, котрим, можливо, кілька днів жити залишилося?

— Та ми просто не хочемо разом із вами служити, а тим більше воювати.

— Пачєму?

— Та тому, що в нас на цій війні два основних завдання: грохнути побільше москалів і вижити. А з такими командирами, як ви, вони обидва залишаються майже недосяжними.

— Ета проста слава! Ви проста любітє бухнуть, а я етава нє пазваляю і нікагда нє дапущю! Алкагалізма в падраздєлєніі нє будєт!

— Та що ви з нас постійно алкоголіків робите? Ви обоє не розвідники і не розумієте специфіки.

— Я, напрімєр, с вамі гатов любой баєвой пріказ випалніть, хоть в агонь, хоть в воду!

— Ото ж то воно й погано, що будь-який.

– І якщо ви наш командир, то чому вчора не захистили від тієї п’яної тварі?

— Он же начальнік!

— П’яний командир не має права віддавати накази, особливо на війні.

— Ва всєх сітуациях нужна імєть гібкасть пазваночніка, іначє кар’єри нє відать. Я ета єщьо в міліциі уясніл.

— А якби він нас на справжні танки у штикову атаку послав?

– І пашлі би, — тоді глянув на наші злі очі і додав: — Я би сам вас павьол. Прікази нужна випалнять!

— Ми такого наказу навіть теоретично виконувати не будемо. А якщо хто на практиці спробує нас примусити, то назад ми без нього повернемось.

— А вот етава я нє слишал! Нікагда такова прі мнє нє гаварітє! Ета нєдапустіма!

— Але ви подумайте, як то воно, безвісти пропасти.

Двоє схитрували, підійшли потім до ротного й заявили, що будуть пити за будь-яких обставин. У результаті їхні рапорти були підписані, і вони, щасливі, повернулися в комендантський взвод. У розвідці нас залишилося восьмеро.

Лише через три тижні після загибелі родичі знайшли тіло Змія в морзі Дніпра серед невпізнаних. Двохсотих із Дебальцівського плацдарму вивезли волонтери. Документи розвідники традиційно не носять, а нагородного годинника зняли москалі. Якщо хтось і мав якісь надії, тепер вони зникли. Настав час подумки попрощатися з другом. Залишити його в минулому. Звикнути до слова «був».

Зібрали речі покійного в баул. Котелок із позивним — підписом (на пам’ять). Парадна, фактично нова форма (Змій беріг, щоби було в чому в місто вийти).

— Все! Я так більше не хочу. На лиха щось берегти, економити і відкладати на потім? Щоб тебе завтра грохнули? Кому все це буде потрібне? Нове шмаття, гроші на картці. Жити треба сьогоднішнім днем, бо завтра може не настати, — уголос висловив Орлик те, про що багато з нас уже думали. — Носитиму найкраще з того, що маю. Їстиму що захочу. Надумав — купив. До дідька!

Відтоді ми повністю адаптувалися до війни, стали її частиною. Або війна стала частиною нас. Далі все пішло рівно й спокійно. Можна жити. Попустило не тоді, коли переборювали страх чи звикали до втрат, а тоді, коли прийняли власну тимчасовість.

Війна — це робота.

Живемо сьогодні.

У новому 2015 році наша 57-ма окрема двічі мотопіхотна тричі Кіровоградська бригада [18] Жартівлива назва, бо управління бригади й усі три її батальйони (17-й, 34-й і 42-й) формувалися в Кіровограді, а із техніки після рейду в Донецький аеропорт у строю залишилося дві цілих МТ-ЛБ. потихеньку-помаленьку замість звичних калашів почала отримувати більш різноманітне озброєння. Кулемети, підствольні гранатомети, автомати з глушниками, автоматичні гранатомети і цілі купи пістолетів. Одне лихо — мало хто умів отим усім користуватися. Командування підшукало підходящий кар’єр, і до нього майже щодня по кілька підрозділів виїжджали постріляти зі штатної зброї.

На розвідку отримали снайперську ґвинтівку СВД. Підготовленого спеціаліста серед нас не було, охочих носити «весло» теж не густо (автомат зі складеним прикладом удвічі коротший за СВД). Я мав деяке уявлення про роботу снайпера-розвідника, і рушниця дісталася мені. За першими буквами (еС-Ве-Де) назвав її Свєта. Важча, звичайно, за автомат, але боєкомплект усього сто патронів, і загальна маса системи виходить меншою кілограмів на п’ять. Як снайперу, мені за штатом також належало отримати пістолет, але я відмовився. Пістолет Макарова — це не зброя, а частина фурнітури. Ментам, наприклад, видають кокарду, шеврони, зірочки, посвідчення і… пістолет Макарова. Влучність погана, дальність стрільби практично нульова, зате важить цілий кілограм і постійно турбуйся, щоб не загубити. Морока, одним словом.