Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Поїхали на стрільбище й ми.

Відстрілявши в тиші і спокої збоку від усіх кілька десятків патронів, я повернувся до гурту.

— Послухай, як Замполіт чеше, — сміються хлопці, — оце тільки починає кулемет чи АГС валити, або кілька автоматів разом, він відразу підходить ближче й телефонує друзям чи знайомим, щоб було чути стрілянину. Коник.

Прислухаюся.

— Чуєш, що тут робиться? Оце так нас криють, — розпинається Замполіт на фоні стрілянини.

— От робота в чоловіка.

— А знаєте, що буде, якщо уб’ють замполіта? Язик ще три дні ворушитиметься.

— Га-га-га.

— Замполіт — ідеальна посада. За все переживає, ні за що не відповідає.

На зворотній дорозі, коли до Корівників залишалося кілометра півтора, внутрішня рація озвалася знайомим голосом:

— Центральний — П’ятому! Тривога! Спостерігаю дві одиниці бронетехніки в районі яру. Над ними кружляє безпілотник.

— Центральний на зв’язку. П’ятий, спостерігайте далі. Розвідка, ви де? — негайно обізвався штаб.

— Під’їжджаємо.

– Інформацію чули? Додайте газу, треба перевірити.

Урал під нами додав обертів і пригальмував біля шлагбаума КПП.

— Всі, у кого закінчилися патрони, на вихід. Решта залишаються в кузові.

Хоча мій боєкомплект був майже цілим, я з чистою совістю вискочив із машини. Річ у тім, що я впізнав голос, котрий волав «Тривога!» Він належав Клавіші. Поруч зі мною сумно роздивлявся куряву за Уралом Орлик.

— От невезуха! Ти теж усі патрони на стрільбищі розстріляв? Чіпляються: «Дай з кулемета пальнути! Дай постріляти!» Сиди тепер тут, поки усі он ганяються…

— Ти що, не зрозумів, хто паніку підняв? Мотаємо звідси, а то штабники принесуть десяток «Мух» і примусять кацапські танки в полях шукати.

Я негайно рушив ховатися в намет.

— О! Орлик, — почувся позаду голос начальника розвідки, — сходи на п’ятий пост, треба перевірити обстановку.

Пришвидшую кроки і намагаюся не розсміятися, а то й мене помітять. Орлик іще вірив, що тривога справжня, ноги в руки — і на елеватор.

А там картина маслом: п’яний Клавіша в стані повної меланхолії.

— П’ятий, п’ятий! Уточніть місце розташування бронетехніки! — надривалася рація стурбованими командирськими голосами.

— Отам-во під’їхав джип і одного безпілотника забрав отуди-во. А інший джип під’їхав з того боку, розвернувся і поїхав у отой-во, — рукою показує напрям аватар, з усієї сили намагаючись не впасти і не заснути.

Орлик забирає рацію, бінокля й видряпується на дах. Слідом суне Клавіша, безперервно щось терендить і плутається під ногами. Орлик починає скеровувати наші машини до яру різними шляхами. По дорозі вони перехопили кілька легковиків місцевих жителів та рибалок, перевірили — усе чисто. Клавіша тим часом пригрівся на весняному сонечку й заснув.

Загуркотіла металічна драбина, і над краєм даху вистромилася каска, а слідом і весь черговий по штабу в бронежилеті. Не полінувався особисто перевірити ситуацію. Як же його відволікти, щоб не помітив п’яного товариша?

Щойно черговий перевалився через бортик і рушив по дахові, затріщала бітумна заливка. Орлику тільки цього й треба:

— Обережно, товаришу майоре, не підходьте близько, щоб не провалитися! Чуєте як тріщить?

Той як за командою присів на півзігнутих ногах, розставивши руки в сторони. І потихеньку, як на льоду, здимів заднім ходом.

Орлик задумався. Товариша виручив. Бригаду від танкової атаки врятував. Ворожі безпілотники повідганяв. А найголовніше прошляпив: не встиг на обід.

Таки да. Обід пропустили всі, окрім снайпера.

Старий воїн — мудрий воїн.

Якщо хтось сидить у ямі, всі знають — аватар відбуває покарання. А в роти матеріального забезпечення своя фішка — залізна клітка. У ній сумний- пресумний воїн.

— Що, забухав?

— Та я геть трішки випив… — зітхає. — Найгірше, що я сам цю тюрму й зробив.

— Довго ще сидіти?

— Ввечері випустять.

Через день гляди — там же.

— Що, знову?

— Ага…

Із намету виходить старшина:

— Серьожа, склянки!

Аватар міцно заплющує очі, і по його вигляду помітно, який він ні в чому не винний і яка несправедлива до нього доля.

Сергій тим часом бере арматурку і бринькає нею по прутах клітки:

— Один! Два! Три! Чотири!

— Увага! Увага всім! — озвалася рація. — Зараз будуть запускати наш безпілотник. Нікому не стріляти! Ще раз повторюю — безпілотник наш!

Усі, хто не спав, повилазили надвір в очікуванні авіашоу. Більшість із нас під словом «безпілотник» уявляли цяточку в небі й бачили його хіба що як купу збитого брухту або по телевізору. А тут ось — навіть помацати можна. Шум двигуна — і над деревами з’явилося диво техніки. Майже відразу — кулеметна черга з боку Рапір.