Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— …вашу мать! Припинити стрілянину! Це наш безпілотник!

— А-а-а, — розчаровано, — так би й сказали. Попереджати треба!

Безпілотник піднявся на висоту, з якої його вже не було видно й чути, зробив кілька знімків. Коли опускався, наймолодший і найспритніший глядач — собацюра Малиш — у карколомному стрибку дістав цяцьку за крило і мало з нею не втік.

У чистому залишку маємо серію малоінформативних фоток місцевості, а в літачку — кілька кульових отворів і відбиток зубів Малиша.

Не дуже прибуткова це штука — безпілотники.

У наметі на підлозі — дерев’яні піддони. Кузя акуратно нарізає сосиски. Вечеряє. Кіт Храпаль причепився, випрошує.

Кузя відрізав шматочок, кинув.

Храпаль з’їв, просить ще.

Ще дав.

Далі просить.

Кузя відрізає шматочок і кидає в щілину між дошками. Пів години розваг.

Храпаль і лапою намагався сосиску дістати, і язиком тягнувся. Як у казці про Лисичку і Журавля. Пробував навіть підкоп збоку зробити.

Ото тільки й можна спокійно повечеряти, коли кіт справою зайнятий.

Вислів «хліба і видовищ» я собі трохи по-іншому уявляв, але й так непогано…

Краще стрельнути, перезарядити i стрельнути, ніж світити ліхтариком i питати: «Хто там?»

(Військова мудрість)

Два п’ятдесятиметрових окопи підковою прикривають клапан 15-го батальйону. Лише в центрі залишили ділянку метрів п’ять для проїзду бронетехніки.

Однієї туманної ночі Лисий і Тунгус змінилися з варти й пішли до свого бліндажа. Але трохи не туди завернули, трохи заблукали, втрапили в прохід і почимчикували в бік москальні. На щастя, дорогою трапилися зарості молодих берізок. Слідопити здогадалися, що йдуть по нейтральній території і негайно повернули назад. А щоб не напоротися на розтяжку, почали присвічувати під ногами телефоном і заодно кликати своїх…

Нові чатові в окопі почули шум на передку, потім побачили вогник і негайно заходилися відстрілюватися. По тривозі на позиції прибігли майже всі бійці клапана і приготувалися зрівняти із землею будь-яку ділянку фронту, на яку вкаже спостерігач із тепловізором.

— О! Он щось видніється, зовсім близько, — захвилювався оператор.

Клапан напружено завмер в очікуванні команди «Вогонь».

— А попередня зміна з поста повернулася? — в останній момент засумнівався старший.

— Щось їх ніде не видно.

— То телефонуйте!

— Лисий, ви де?

— Лежимо тут між берізками удвох із Тунгусом.

— Блін, два романтики! А хто зверху, соромлюся запитати?

— Та ні, не в тому значенні, ми просто залягли поряд. По нас стріляли!

— Та невже? А звідки?

— У такому тумані і не розбереш.

— Це ми крили, ви хоч цілі там?

— Та да.

— Якого лиха ви взагалі на нейтралку полізли? Якщо орієнтуєтесь в яку сторону йти — бігом додому.

— Ага, страшно!

— Все! Заспокоїлись. Більше ніхто не стрілятиме. Може освітлювальну ракету для вас запустити?

— Ні-ні! Ми краще в темряві, тихо й без шуму.

Не всім так щастить. Декого в подібних ситуаціях із першого пострілу свої ж і поклали.

Мій напарник перемерз і захворів. Лікуватися з температурою на протягах в умовах повної антисанітарії намету — не варіант. Відправили в міську лікарню. Коли йому залишалося кілька днів до виписки, у бригаді неочікувано оголосили тривогу й перекрили всі шляхи в’їзду-виїзду з Костянтинівки…

— Вийшов я трохи по вулицях прогулятися, — розповідає Кривбас. — Сонечко світить, дівчата посміхаються. Раптом на перехресті шум, ґвалт, зібрався натовп. Я теж рота роззявив і підходжу, щоб роздивитися. Коли якісь людиська накидаються на мене з усіх сторін, шарпають, матюкають:

— Алкаш!

— Сволачь!

Один мужик витягує мене в бік.

— Тікай звідси і не висовуйся.

Матері його й чорт. Оскаженілий натовп з усіх боків. Я на передку так ні разу не лякався. Прикро. Ні за що, ні про що натовкли, обізвали. Нащо нам цей дамбас треба? Відгородитися від нього бетонним парканом, хай роблять там що хочуть, хоч бойовиків в одне місце цілують.

Виявляється, п’яні десантники на БТРі збили місцевих на перехресті. Справжнім сєпарам тільки цього й треба. Злізлися з усього міста і з криками: «Бєй укропав!» почали збирати натовп. Натовп збиратися не хотів.

— То що тепер, через одного придурка хаяти усіх військових? — пояснювали пізніше свою позицію місцеві.