Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Покійний дід уже втретє рятував життя внукові.

«Добре, що на тому світі про мене не забувають…»

Із Генерального штабу до нас у табір приїхали великі начальники отримати статус учасника бойових дій за 30 км від лінії фронту і втекти назад. Це — неофіційно, а за документами — надавати нам неоціненну теоретичну допомогу. Дві доби дегустували спиртне до тваринного стану, а на третій день, як сутеніло, протверезилися і згадали про нас… Тривога!!! Забігає Команділа: 10 хвилин на збори, повна екіпіровка, боєкомплект, шикування біля начальницького намету. Ми вже хитрі: броню, каски і боєкомплект не брали. Одяглися, накинули розгрузки і пішли. Нам назустріч вихилясами випливає… гик! підполков… гик! гик!:

— Рєбята, я щяс такоє раскажу! Ета паможет вам вижить на пєрєдавой! Новая разработка Генштаба! Вот сматрітє, — і починає шикувати нас лавами по шість чоловік.

— Та він же синій, — тихенько кажу майору. — Давайте його пошлемо, та й справі кінець.

— А ще краще щелепу прикладом вивернемо, — підтримують хлопці.

— Тіха! Молча дєлаєм то, шо скажут.

— Всє прісєлі! — продовжує інструктор. — Прісядьте, прісядьте. Пєрвий і чєтвьортий пєрєбєгают трі сєкунди. Трі! Ета очень важна! Астальниє пака сідят. Патом ані прісєдают, а втарой і пятий пєрєбєгают трі сєкунди. Затєм трєтій і шестой. Нє забиваєтє щітать трі сєкунди! Так па вас не смогут пріцеліца.

Всі починають соватися по полю, виникає дежавю: кадри з фільму про Чапаєва, як біляки йдуть такими ж лавами на кулемети «Максим» і лягають на землю акуратними рядочками. Одне радує: ротний і взводний мовчки сопуть і бігають навприсядки поряд із нами, але їм важче, бо забракло мізків зняти броню і каски.

— Братішкі, так можна протів снайпєра і пулємьотчіка хадіть, ета полнастю бєзапасна. Так даже протів стрєляющєва танка можна манєвріравать і падайті к нєму на брасок гранати. Ми фсьо ращіталі в Генштабе! Ну! Ви понялі? Тєпєрь ви точна дамой живимі вєрньотєсь! — і скупа сльоза алкаша- меланхоліка скотилася по триденній щетині.

Я уявив свій взвод у чистому полі в штиковій атаці проти снайперів і кулеметників… Та ні, хай може хтось дурніший.

— Добре, що на клапанах таких ідіотів немає, — чую тиху розмову збоку, — у нас би двохсоті щодня пачками лягали.

— Нема, бо їх ще влітку чотирнадцятого року потихеньку відстріляли і в лісосмугах поприкопували. Нічого, якщо нам таке чудо на передку трапиться, ми йому швидко лоба зеленкою намастимо, — заспокоює Орлик.

Може й правильно. Хто бачив чи чув стріляючий танк, той погодиться: краще допомогти дурнуватому командиру героїчно загинути, ніж атакувати таку залізяку з гранатами в руках.

Приємно, звичайно, що в Генштабі про нас турбуються і переживають. Але краще б вони взагалі забули про наше існування.

Повернулися в намет.

— Да-а-а, хлопці, з командирами нам пощастило. Ще гірше за штабників, ті хоч на передову бояться їхати. А зі штабу не видно, які накази на передку виконуються, а які ні.

— Або ми його самі рано чи пізно пристрелимо, або він нас усіх на той світ зажене.

— Головне — бути дружними. Тоді нас жоден командир не вгризе.

На ранок ми дозріли і відчули, що з нас досить. Пора відкрито бунтувати.

— Що будемо робити?

— Пропоную назад у комендантський взвод переводитись.

— Не відпустять. У розвідувальній роті повинно бути сто осіб, а нас всього десятеро. Якщо в секторі дізнаються, що весь особовий склад рапорти написав, командир роти злетить із посади аж бігом.

— Як не вдасться, то хоч покажемо, що нас не так просто гнобити. Не все по його буде.

— Домовились!

Дружненько написали рапорти про переведення в комендантський взвод і передали командирам.

А їм перспектива залишитися без підлеглих чомусь не сподобалася, і вони негайно рушили на розборки — Démon, харош бухать! Ета дабром нє кончіца, — першим Команділа побачив біля намету мене.

— А я не п’ю.

— Я же вчєра слишал запах, кагда ти возлє мєня прахаділ. Завязивай, а то прідумаю для тєбя наказаніє.

— Ще раз повторюю: я не п’ю. Тобто взагалі.

— Я тєбя прєдупрєділ, ти мєня услишал. Там, внутрі, всє сабралісь? Пашлі!

Пірнаємо усередину.

— Ну што, мужикі, я ваши рапарта патпісать нє магу, патамушта баєвиє задачі випалнять будєт нєкаму. А єщьо скора наше падраздєлєніє разварачіваєца в палнаценую роту. Прігонят сотню маладих, неапстрєляних. Я вас прашу астаца, обучіть іх і пєрєдать баєвой опит. Іх же ганять нужна будет дєнна і нощна. Каму же ета дєлать, єслі нє вам?