Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— А де танк? — розвівши руками, запитав сам у себе, але вголос, заступник командира бригади.

— Який танк, товаришу підполковнику? — неначе вродився поряд капітан-підлабузник.

— Отут-о, ще вчора стояв.

— Так е-е-е… Приїхали з N-ської бригади і забрали, то ж їхній був, — проявив інформованість капітан.

— Не той, інший. Ще один був. Зайвий. А тепер зник, — і вже двоє витріщилися на сліди від траків у багнюці, неначе сподіваючись узяти слід за відбитками і відшукати пропажу.

— КПП, ви сьогодні танк із бригади випускали? — витягнув з кишені рацію підполковник.

— Ні.

— А попередня зміна?

— Теж ні. Без наказу зі штабу жодна одиниця техніки з території виїхати не може. Не те що цілий танк, — грамотно відмазалися чергові по шлагбауму.

— Один зайвий танк був, і той пропав. Містика якась, — задумливо протягнув заступник комбрига, проводячи поглядом ворону, що пролітала над головами, і струснув головою. — Та ні. Не може бути.

За день перед цим.

На одному з постів, котрі охороняли периметр бригади, хлопці вирішили, що їм просто вкрай необхідно посилити вогневу міць двох своїх автоматів танковою гарматою і важким кулеметом. Солдати, на відміну від керівництва, з першого дня знали, що танчик нічий. Отже, ніхто його не шукатиме. Головне, першими лапу накласти. На КПП того дня чергували вояки з їхнього ж підрозділу і випустили техніку за ворота без запитань. Танчик загнали в ярок у лісосмузі біля поста, повернули гармату в бік противника і старанно замаскували. А наступного ранку на КПП заступив інший підрозділ. Все. Тепер танчика жоден детектив не знайде по такій багнюці. Собаки теж по воді не дуже слід тримають, а смердючу бронетехніку вони навіть нюхати відмовляються.

Розкрили таємницю випадково, і то лише тому, що наші вояки й не підозрювали про проблеми командування. Кардани з усієї бригади влаштували до танчика справжнє паломництво. Гребли пальне, троси, фари, патрубки, різні гайки-болтики. Розвідники і сапери знімали плитки динамічного захисту і виколупували з неї непоганої якості пластикову вибухівку. Чутки про клондайк докотилися до штабу, і танчик забрали.

У середині грудня, відразу після повернення з восьмого блокпоста, зять прислав мені велику торбу із зимовими маскувальними халатами. Сірувато-білі, із темно-зеленими плямами — ідеальні, щоб маскуватися в лісосмугах і на блокпостах із брудним снігом.

Незважаючи на загальну цікавість, передачу я приховав, бо мав на неї особливі плани.

Вранці 19 грудня я запхав один із маскхалатів під подушку сплячому Кривбасу, другого залишив собі, а решту пороздавав. Один подарунок дістався Морському. Зі згортка випала фотографія чотирьох симпатичних дівчат у цих же маскхалатах, а на звороті напис: «Дорогим захисникам… від групи № 3 Рівненського центру профтехосвіти, сервісу та дизайну».

Повернувшись у намет, я побачив щасливого напарника з посмішкою аж до вух, котрий саме роздивлявся пакунок.

— А в мене подарунок від Миколая! Хто б подумав, що він до солдатів зазирає.

— Добра душа. А мене зараз інше турбує: аби через два місяці Валентин його маневри не повторив. Бо якщо я сердечко під спальником знайду, отримаю невиліковну моральну травму до кінця війни.

— Démon, повністю згодні, — сміялися хлопці. — Як тобі вдається весь час знаходити привід для веселощів?

* * *

Коли формувалася зведена група для відправки під Дебальцеве, Морський віддав свого маскхалата іншому саперу, старшому лейтенанту Нежурись.

* * *

Через кілька тижнів після загибелі саперів у Чорнухіно я набирав свіжозаписані історії у Facebook на смартфоні Орлика і заглянув на сайт memorybook.org.ua. Передивився, що волонтери написали про наших хлопців, і дізнався, що загиблий Микола Миколайович Карнаухов (позивний Нежурись) із міста Рівного, а його фотографія на сайті — у добре знайомому маскхалаті.

Відправляю СМС зятеві: «Подивися, твій земляк у твоєму маскхалаті», і посилання. Негайно дзвінок у відповідь:

— Ти що, знав Карнаухова?

— Знав, звичайно. А ти що, теж його знав?

— Так, добрі знайомі. Ми всією сім’єю на похорон ходили.

— Бачиш, як вийшло, маскхалат з рідного міста через треті руки до нього потрапив, а від стріляючого з п’ятидесяти метрів танка не врятував.

Світ таки тісний.

Шакал зі штабу — сержанту:

— Пам’ятаєш, місяць тому виїжджала велика колона з гарматами?