Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Месі, гайда звідси! Піднімайся, тут уже НІКОГО НЕМАЄ.

Побачили, що той не реагує, взяли за руку його і Логву та й потягнули через півтораметровий паркан у сусідній двір. Нежурись підірвався гранатою, Шверненка москалі добили пострілом у голову. Ті, хто вижив, відійшли за метрів двісті до сусідів, поранених евакуювали. Четверо побратимів залишилося там назавжди.

* * *

Снаряд розвалив кухню. Хто був голодний, розгрібав купу будівельного сміття і шукав. Знайшов щось їстівне — перекусив, повернувся на позицію. Захотів пити — ще простіше. Назгрібав рукою брудного закопченого снігу — і в рот. 16 днів по 3–4 піхотні атаки і 7–8 мінометних обстрілів на добу. За дві години ми нарахували сім запусків «Градів», артилерія ревла настільки безперервно, що її гуркіт став звичним, як плюскіт хвиль на морі. Розпочався останній день оборони Дебальцевого.

* * *

Сапери в базовому таборі не витримали, і, стріляючи під вікнами штабу з автоматів у повітря, вимагали відправки на передову. На допомогу.

* * *

По рації було чути, як просила підмоги група наших бійців біля залізниці. Вони не могли вибратися, бо на флангах висіло п’ять сєпарських танків, а протитанкових засобів у них не було.

— Все, нам хана…

— Мужики, а де ті танки? Точніше можете сказати? — обізвався ефір.

Уточнили. Через хвилину посипалися снаряди.

– Є один танк!

Наступний залп.

– Є ще один! — повеселіли хлопці. — Ще два! Живемо! Артилерія, дякуємо!

— З вас могорич…

Снаряд гаубиці, навіть якщо падає метрів за десять біля танків, розкидає їх, як паперові іграшки. Вирва залишається розміром з гараж.

Як повернуся додому, все життя день артилериста святкуватиму.

* * *

На блокпості Балу тримала оборону розвідувальна група. У кукурудзяне поле зайшло приблизно 50 москалів і чеченів. Хлопці вибивали їх із підствольних гранатометів, а Змій косив із Буяна (так він назвав свій кулемет Калашникова). Під свист мін ніхто не пригинався, не мали коли. На кожних 4–5 бійців один сидів на ящиках, безперервно забивав автоматні ріжки та відкривав цинки з патронами і гранатами. До протилежного боку поля під’їхав Урал і забрав двох — залишки атакуючих. На цьому піхотні і мінометні атаки завершилися. На єдиний цілий транспорт клапана, беху, завантажили Старшину і решту поранених. Вона повезла їх у Дебальцеве і мала повернутися, щоб вивезти вже всіх. Саме дали добро на відхід із позицій.

Москалі кинули в атаку бронетехніку. Поки автоматники винищували піхоту позаду танків, Змій перекваліфікувався в гранатометника. Серія пострілів із «Мух» — і один танчик здох. Інший теж недалеко проїхав. Змій його серйозно пошкодив, нахилився по наступну «Муху»… У цей момент танк востаннє вистрілив, і величезний осколок прошив Змія збоку, між пластинами бронежилета. Бронетанкову атаку відбили, але втратили Змія й одного прикордонника. Беха приїхала і вже не завелася. Відходили сім кілометрів пішки. Загиблих мусили залишити. Машини, які вивозили з Дебальцевого штаб, відмовлялися взяти наших хлопців, оскільки були під зав’язку напхані манатками. Проблему вирішила граната без чеки, яку Мічман пообіцяв запхати за пазуху водієві.

* * *

Колона відходила по чистому полю, обстрілювана з обох боків.

«Дорога тисячі молитв» — назвав її Юра-в-Кубі.

* * *

Одна із замикаючих груп, проминувши затихле і спорожніле Дебальцеве, пішки пробиралася вночі попід трасою на селище Луганське. У кюветі попереду лежав перекинутий танк. Очевидно, вночі без світла не вписався в поворот, сповз донизу й перекинувся. У танку хтось слабко ворушився. Виявилося, механік-водій. Десант, котрий їхав на броні, хто зіскочив, хто упав, подався на вихід далі пішки, а за механіка ніхто не згадав. Гармата під час перевертання лежала точно по центру і перекрила люк. Спільними зусиллями (іззовні та зсередини) хлопці зуміли відкрити нижній люк і витягли звідти брудного як чорт Кардана, котрий решту дороги згадував свій екіпаж і невдячних пасажирів самими специфічними словами.

* * *

Виснажені, обвітрені, з почорнілими обличчями, запаленими очима повернулися хлопці. Весь одяг знімали відразу в буржуйку. Нижня білизна згнила на тілі, від трусів самі резинки позалишалися.

Усіх наших побратимів, учасників оборони, було представлено до державних нагород. Начальник штабу отримав орден Богдана Хмельницького, звання полковника і підвищення в Генштаб у Києві. Ну а як же! Бойовий офіцер! Усім іншим — болт. Лише через пів року почали потроху нагороджувати вояків. В основному загиблих і поранених, і лише інколи живих та неушкоджених.