Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

На узбіччі стоїть якийсь мужик шахтарської національності. Побачив колону, витягнув телефона і починає телефонувати. З броні — негайно постріл в голову.

— А за що це ти його?

— Так це ж сєпарський коректувальник. Наші координати зливав.

— От сука!

Рухаємося у цій консервній банці, виїжджаємо на величезне засніжене поле, дорога трохи підіймається до горизонту. А поле з краю в край у чорних вирвах, і не маленьких. Чорт його знає, що там далі. Ми так тісніше до лавочок притулились, голови в плечі повтягували. Що ж там за горбком? Виїхали на висотку, а за нею нічого й немає, ще одне поле, тільки більше. Фу-у-уф. Аж легше. І тут хтось помічає у небі купу вогняних цяток:

— «Гради»! В нашу сторону!

Одна маталига розвертається й шурує по лісосмузі, проламуючи просіку. Частина колони — за нею. Заховалися. «Гради» гупнули в поле. Вискочили з лісосмуги на вже не таку білу й гладеньку рівнину, рясно засіяну металом, і притопили далі. А далі село.

Із двору на дорогу вискакує мужик, махає руками:

— Памагітє!

Зупинилися. Навколо вирви від мін. Заходимо в двір, а там труп без голови.

— Чим же ми йому допоможемо? Краще самі тікайте, бо скоро ще щось прилетить.

— А ми в падвалє спрячємся.

— Ну, як знаєте.

Повертаємося до машин. Один дрючок (ствол із дерева в макеті) не витримав дамбаських доріг, переломився, і замість бадьоро стриміти вгору, лежав на кабіні.

— О, мужики, на одній «гарматі» «ствол» поламався. Може, відремонтуємо? А то сєпари не повірять, що вона справжня.

— Ти що, досі не зрозумів, куди потрапив? Тут кожен метр пристріляний. І ніхто не розбиратиметься, який там той ствол. Техніка — теж ціль непогана. Вшиваємось!

Рушили якраз вчасно. Міни посипалися, коли хвіст колони ще виїжджав із небезпечної ділянки.

Купе кілька разів телефонував провайдеру, намагаючись приєднатися до Інтернету. Голосок молоденької дівчини-оператора був дуже приємний. Купе увімкнув голосний зв’язок, і ми з цікавістю слухали, як вона буксує, налагоджуючи мережу.

— Купе, а ну запитай.

— Та вона засоромиться.

— А ти запитай.

— Гаразд. Дівчино, ми тут з хлопцями засперечалися… Ви дозволите трохи особисте запитання? Повірте, нас це дуже сильно хвилює.

— Ну добре…

— А якого кольору у вас трусики?

— Білі, — тихенько так, вона вже знала, що її цілий взвод слухає.

Овації в наметі було, мабуть, чути усім її колегам по офісу, за наш табір я взагалі мовчу.

Ми дійсно дуже сумували за дівчатами.

Кацапам дали наказ будь-якою ціною взяти в кільце Дебальцеве. Задумка проста: замкнути штаб сектору «С» і 6–7 тисяч наших вояків, а тоді влаштувати торгівлю за їхні голови. Основну частину військ наші відвели, артилерія працювала ззовні, а периметр плацдарму тримала низка блокпостів. Москалі штурмували Дебальцеве в кращих традиціях червоної армії: людей кидали на прорив сотнями, а позаду наступаючих підтримували загороджувальні загони. Наша передова утримувала гарматне м’ясо на відстані, нищачи з кулеметів і гранатометів. Артилеристи не спали по дві-три доби, вистрілюючи снаряди цілими машинами. Гради теж активно насипали. Поля вкрилися трупом, москальню колошматили тисячами.

Сусідня 128-ма бригада і наш 42-й батальйон тримали оборону навколо Дебальцевого, а з підрозділів управління 57-ї бригади на допомогу вирушили 64 добровольці (фактично кожен третій). Хлопців розділили на три групи і відправили на різні блокпости. Група наших саперів прибула в Чорнухіне на допомогу місцевому гарнізону. Завдання — зайняти оборону на краю селища і відбивати атаки противника. У центрі зустріли нацгвардійців, розпитали про обстановку.

— Та ви що, ми туди (на окраїну) вже не ходимо. Відразу за хатами яр із зеленкою, звідти кацапи обстрілюють.

Все ж таки пішли роздивитися. Двори розбиті, заховатися ніде. Нарешті знайшли підходящий двір з хатою і погребом, там і вирішили зупинитися. Відбили атаку сєпарів, і лише стали відпочивати, як до двору городами підійшло кілька чоловіків.

— Не стріляйте, свої! Слава Україні!

— Героям слава!

Брудні, худющі, у гражданці, але з автоматами. Чечени Іси Мунаєва. Один говорив українською.

— Хлопці, дякуємо, що прикрили. Ми в розвідку ходили, назад насилу прорвалися.

Один упав обличчям у сніг, плаче:

– Іса, командир, нам допоміг прорватися, а сам загинув…

Оголосили перемир’я, щоб мирні жителі могли покинути селище. Місцеві городами з кравчучками і сумками розбігалися врізнобіч, але не всім вдавалося добігти у безпечне місце.