Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Невдовзі розвідка отримала снайперську рушницю й автомати з глушниками. Полювання вийшло на якісно новий рівень.

У бригаді з’явилася нова приказка: «Стріляєш у голуба — потрапляєш до Харкова».

Недалечко від нас місцеві бандити розстріляли машину з волонтерами, кілька чоловік загинуло. Переживаємо за знайомих, просимо менше їздити по передовій, більше відправляти поштою. Волонтери відбрикуються й продовжують їздити. Про погане ніхто не думає, кожному віриться в краще.

Ситуація на передовій, між тим, загострилася настільки, що штаб сектору заборонив усі відпустки. Добре, що наш комбриг Сірко не поспішав заборону виконувати, бо якраз підійшла моя черга їхати додому.

Щоб не розбивати двійку, у відпустку ми з Кривбасом поїхали одночасно. А через три дні мені зателефонував Орлик:

— Тут таке робиться! У нас двохсотий! Слон. Démon, нема більше нашого Слоника! — навіть через телефон було чути, як його душать сльози. — К* його убив прямо в наметі. Грався з кулеметом і завалив. Позаду ще Малиш сидів, але Слон усі кулі на себе прийняв.

– І що тепер?

— Списали на нещасний випадок, навіть морду не набили.

— Все-таки вигідно буває зі штабниками дружбу водити.

— А дитина без батька залишилась… Ремонтну роту в Донецькому аеропорту сильно потріпали, загиблі, поранені в них, безвісти зникло кілька хлопців. Ви з Кривбасом на похорон поїхати зможете? Бо з підрозділу відпустять не більше двох чи трьох.

— Ні, Орлик, я не поїду. Мене діти давно не бачили, і жодних гарантій, що ще колись побачать. Це не моя відпустка, а їхня. А похорони — це мінус кілька днів, та ще й з колії виб’ють.

— Я тебе зрозумів. Якщо живі будемо, після війни зберемося разом й усіх провідаємо. А хлопці дочекаються, вони завжди лежатимуть там, де й зараз.

Із відпустки повернувся посеред ночі. Перед тим, як заснути, помічаю, що зайнята лише половина ліжок у наметі.

— А де усі? — запитую вранці.

— Слона немає. Двоє на посту. Змій, Матільда, Клавіша, Кірюха і Піво поїхали учора ввечері зі Старшиною на передок, під Дебальцеве. Так що на пост у нас разом з вами заступає всього чотири зміни. Плюс виїзди — усі наші.

— Весело.

Хотів позаздрити хлопцям, що вирушили на передову, але подивився на ліжко Слона й передумав. Хай уже все буде, як є.

Коли в дитинстві я читав книжки про козаків, здавалося, розповіді перебільшені. Зневага до смерті, винахідливість у бою, любов до таборового способу життя, готовність до усього заради товариства і правило старих козаків ставати в передні лави під час бою.

А коли збирався на війну, то порівнював себе з ними. Бачив у дзеркалі достойного пам’яті предків, здатного на героїзм козака. Ну звісно, залишаю сім’ю, рідний дім, усе, що мав світлого і дорогого.

І сподіваюся лише на удачу.

Потім була справжня війна, не з книжок і фантазій. Проста, як лотерея, важка і холодна.

І там, на передовій, я зустрів десятки людей, які в кілька разів перекривали усе те, чим можна було пишатися.

Відмовився від зручного життя? А познайомся з хлопчиною, котрому лише виповнилося вісімнадцять. Він узагалі ще не пожив.

Залишив дружину? Ось вояка, який одружився місяць тому.

Сумуєш за дітьми? На сусідній позиції є солдат, у котрого дружина первістка вчора народила.

Кинув перспективну роботу? То подивися на мільйонера, що переоформив бізнес на знайомих і намагається керувати ним в перервах між обстрілами.

Перед очима оживає козацтво, що наче зійшло з картин Рєпіна й віршів Шевченка. Історія виявилася правдивою, а побратими в бою настільки органічно почуваються, наче і не було перерви з часу зруйнування Січі. Прикрити товариша. Сміятися зі смерті. Відмовитися від переваг цивілізації та жити в норі у лісосмузі. Погодитися на можливу власну загибель. Винаходити нові способи відправки москалів на той світ. І усе те на позитиві, з постійними жартами й усмішками. Навіть ворогів вони не можуть довго ненавидіти. Просто воюють за правилом: більше знищиш — живіший будеш.

Кров козацька досі тече в наших жилах.

І ти вже не почуваєшся героєм. Тобто взагалі. Бо вчинив так, як інші. Ти просто частина військового братства, і лише це предмет для гордості. А що, хіба можна було по-іншому?

З іншого боку, наш народ складався не лише з козаків. Є ще хохли, здатні мовчки гнути шию, постійно носячи в серці страх і невдоволення.

Для мене різниця між першими й другими стала помітною на війні. На передовій майже всі щасливі, щирі, усміхнені, доброзичливі й товариські. Козацтво. Приїжджаєш у відпустку і дивуєшся контрастові на вулицях. У мирному житті занадто багато людей весь час похмурі, нудні, в усьому шукають негатив й автоматично почуваються нещасними. Кислі обличчя. Злі зомбі.