Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Рассаживаем бригаду в автобусы, выезжаем за километра полтора от лагеря и все вместе отключаем мобильники. Вводим противника в заблуждение и возвращаемся.

— Товаришу підполковнику, так вони ж (солдати) їх потім знов повмикають.

— Ну, не все же сразу… А мы тогда еще что-нибудь придумаем!

Штаб аплодував навстоячки.

На посту в комендачів з’явився автоматичний гранатомет (АГС). Оскільки на передовій найкраще його освоїв Шаман, то за ним гранатомет і закріпили. Я умів стріляти із різної стрілецької зброї, а важку бачив лише здалеку. У мене з’явилася ідея.

— Шаман, навчи користуватись АГСом! Пиво з мене.

— Без питань! Приходь на пост з другої години.

І не думай нічого нести.

З радістю! Півтори години індивідуального заняття: лекція, розбирання-збирання, заряджання. Спершу удвох, потім самостійно. Класна штука гранатомет. І Шаману на посту веселіше, і я здобув необхідні навики. Віддячив за науку сушеними кальмарами зі свого НЗ.

За такою ж схемою пізніше навчився користуватися Дашкою і ПТУРом.

Краще вміти. Пригодиться. А кальмарів сестра ще пришле.

Сержантом у нашій групі Кузя — студент, метр із кепкою. Робить дуже страшний вираз обличчя, коли з кимось свариться. Не бухає, але любить поїсти. Патологічно ненавидить командирів.

Кузя витягує з-під ліжка ящик із запасним боєкомплектом. Відкриває:

пачки з патронами,

планки,

гранати,

окремо запали від гранат,

кільце… ОКРЕМО!!!

Йопрст!!!

Дикі очі, піт на лобі…

Нестримний регіт сусідів…

І де вояки вчаться так весело жартувати?

Із намету виходить Клавіша. Вмитий, поголений, чисто вдягнений, навіть берці без болота.

— Клавіша! Ти що, тверезий?

— Та фіг ти вгадав! Додому просто їду.

— Хай щастить!

Річ у тім, що у відпустку Клавіша збирався із заповітною мрією: освідчитися своїй дівчині, познайомитися з батьками, справити заручини і домовитися про весілля.

Освідчився. Заручини в процесі знайомства переросли у тривалий штопор із майбутнім тестем. Паралельно Клавіша пускав бісики тещі, старшій за нього всього на чотири роки. На третій день гульдебаса підтягнувся брат нареченої. Виявилося, що майже родич неправильно інтерпретує тактику дій Майдану. Затятий майданівець Клавіша не втримався і зробив йому кілька фізичних зауважень. Зламаний ніс фіналізував політичну дискусію.

На ранок дівчина повернула герою-добровольцю обручку.

Як виявилося, батько не пив 15 років.

Брат — мазунчик сім’ї, на якого навіть кричати нікому не дозволялося.

Маневри в бік мами також були помічені й належно оцінені.

У молодості батько так пиячив, що перестав справлятися з подружніми обов’язками. Мама, відповідно, так гуляла, що роги в батька обдряпували стелю. Було досягнуто домовленості: він не п’є, вона не гуляє. Ідилія панувала 15 років. До приїзду Клавіші.

— Нам з тобою не по дорозі. Батько запив, мама знову пуститься берега. Ти розвалив мою сім’ю, — плакала дівчина.

«Треба було таки замутити з тещею», — запізніло каявся подумки Клавіша.

Отак співвідношення холостяків й одружених у нашому наметі залишилося незмінним. А я втратив шанс відзняти військово-польове весілля під час служби.

Це просто капець, скільки горя приносить війна!.. Ги!

Мало знати пароль.

Треба, щоб його ще й чатовий знав.

(Військова мудрість)

Чатовий:

— Стій! Хто йде?

— Свої.

— Пароль!

— «Сосна», — продовжують іти.

— Стояти! Стріляти буду! — перезаряджає автомат сторож.

— Ми ж пароль сказали! Ти що, телепень, своїх не впізнаєш?

— Ну то й що? Мені казали нікого не пускати.

— Хто сказав?

— Казали не казати.

— Тьху!

Діалог, як то кажуть, зайшов у глухий кут. Дуже глухий.

* * *

Один вояка дуже любить із виразом зарізяки на обличчі лякати усіх своїм кулеметом. У сутінках стоять удвох із напарником на посту, чекають зміну. Кулеметник почув, що вже йдуть, і демонстративно голосно перезаряджає кулемет:

— Стій! Хто йде?

Направляючи ствол поперед себе, робить крок вперед, підсковзується і, падаючи, тисне на гачок. Щільна черга пробила ряд отворів у бетонному паркані, дугою прокреслила небо й освітила зблідлі обличчя нових чатових.

— … ть!

— А більше нема що й сказати!

Модне слівце «віджав» — улюблене у вояків, котрі не бувають на передовій. Штабники й тиловики так говорять про речі, які вони витягли з купи секонду, випросили у волонтерів чи поцупили із солдатських передач.