Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Піднімаю залиту кров’ю руку:

— Я вибув, червона картка.

Командир затулив перев’язувальним пакетом пробоїну в шиї, допоміг дійти до блокпоста. Кілька годин чекав транспорту, від втрати крові почав мерзнути. Нарешті повезли в госпіталь шишаріком [17] Шишарік — автомобіль зв’язку ГАЗ-66 з будкою. Ідеальний транспорт для перевезення груп до 10 чоловік. без скла на передньому сидінні. У будці ще кілька чоловік сиділо. По дорозі потрапили у засідку з чотирьох чи п’яти сєпарів. Хлопці з вікон відстрілюються, а я однією рукою бинт до рани притискаю, а іншою теж кілька черг випустив.

— Ти ба, — каже Кардан, — кров тече, як з кабана, а одного сєпара таки уколошкав.

— Не помітив, мене від холоду так трусить і голова паморочиться, що я вже майже нічого не бачу.

Коли в Артемівську біля госпіталю відчинили дверці машини, я з неї просто випав.

Хлопці із ремонтної роти також засіли в одному із дворів і майже щодня відбивалися від атак сєпарів. Атакуючих привозили по 40–50 чоловік, а через пів години бою транспорт забирав кількох поранених, які зуміли самостійно відійти назад. Деякі із штурмовиків відбивалися від ядра групи, піднімали вгору руки і йшли здаватися. Виявляється, москалі поставили у стрій усю колонію. Кому із зеків світив великий термін, мусили воювати. А кому залишалося рік- півтора, вважали за краще здатися у полон із надією спокійно і подалі від війни дотягти свій строк.

— Хлопці, а давайте ми з вами залишимось, — пропонували найбільш метикуваті з них, — будемо дрова рубати, воду носити, копати окопи.

А й справді. Термін спливає, робота не важка, харчі в армії набагато кращі, ніж у тюрмі, і волохаті лапи закону на передову дотягуються рідко. А коли настане час повертатися за ґрати, можна буде сподіватися на амністію за допомогу Збройним силам України і добровільну здачу в полон. Так деякі з них і прижилися поміж солдатами, аж поки бої не стали настільки жорстокими, що зеки знову попросилися у тюрму.

На другій лінії оборони, у ванній кімнаті сидів у вісімнадцятикілограмовому, від підборіддя до колін, бронежилеті начальник штабу 57-ї бригади підполковник Наполеон. За задумом, він мав координувати діяльність наших відряджених груп. По факту, він зачинився у ванній, чистив картоплю на обід і відмовлявся виходити. Життя командира — річ священна, особливо для нього самого. Кілька разів на день Наполеон виглядав назовні і просив двох помічників, щоб допомогли зняти бронежилет біля туалету.

— Вій, — сміялися невиховані хлопці.

— Я бежать не буду! Буду стоять с вами здесь до последнего! — геройствував підполковник.

— Та куди вже у цій броні бігати, ти у ній стояти не можеш.

— Лежачий підполковник.

— Броньований начальник. Тьху!

Боягузство командира так набридло хлопцям, що один із зв’язківців, Професор, дав йому по пиці, і підполковника прилюдно оголосили сержантом. Наполеон затих у своїй норі і тихенько радів, що не чіпають і не тягнуть у пекло на вулиці.

Після «інтерв’ю» сапери розмістилися у тому самому дворі і в першу чергу розкидали по вулиці протитанкові міни. Вони виявилися на передовій позиції, слабко прикриті з боків. У сусідів теж було лише стрілецьке озброєння.

Перебивши купу елітних кацапських розвідників, сапери заявили про себе як серйозні противники. До них так і поставилися. Через пів години приїхав танчик зі взводом піхоти.

Іскандаров із гранатомета збив танчику гуслю, той розвернувся і напоровся на міну. Кілька пострілів з «Мух» по башті ефекту не дали, і ствол таки повернувся на хату. Одного пострілу вистачило, щоб загинули Мокляк і Іскандаров. Тяжко поранило Шверненка і Нежурись. Логву і Месі трохи легше. Весь двір — у крові, зруйнована хата горить, танковий кулемет дірявить усе навколо, сєпари накидали димовух, і густий чорний дим стелиться по землі.

— Розстебни мені кобуру і підсумки, — попросив Нежурись у Юрка.

Сусіди саперів, які знаходилися метрів за двісті далі по вулиці, активно гатили по танку із гранатометів. Аж після вісімнадцятої гранати у нього нарешті вибухнув боєкомплект. Дихати було нічим, ще й у двір летіли гранати і автоматні черги. Кацапи йшли на штурм. Хлопці відходили під шквальним вогнем. Влад і Юра-в-Кубі залишали двір і заглянули у погріб. На верхніх сходах сидить контужений, залитий кров’ю товариш.