Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Так, було.

— Там один водій новенького домкрата взяв. Треба його знайти і повернути майно на склад.

— А як водія звати і що за транспорт?

— Машину не пам’ятаю. А прізвище у водія цікаве таке.

— Кого ж мені шукати?

— Я ж тобі кажу, походи по бригаді, пошукай Кардана з цікавим прізвищем. І щоб домкрат до вечора був!

– Єсть!

У дитинстві було: «Іди туди, не знаю куди. Принеси те, не знаю що». Я думав, це казка. Помилявся. Це армія…

Грузія під час війни з ордою 2008 року швидко втратила свою артилерію. Москалі організували ротні тактичні групи на легкій броні і раптово підійшли впритул до артилерійських позицій. Особовий склад перебили зі звичайної стрілецької зброї, а гармати вивели з ладу вибухівкою.

Сумний досвід ми врахували, і охорона артилерійських дивізіонів стала одним з основних обов’язків тих підрозділів, які перебувають під їхнім прикриттям.

Охороняти гаубиці набагато почесніше, ніж склади зі зброєю, і в десятки разів, аніж штаб. Правду кажучи, ця служба настільки ж почесна, наскільки й нудна. По-перше, артилеристи стріляють не щодня. По-друге, взагалі не видно, куди стріляють. По-третє, снаряди важать 43 кг, а розвантажувати їх треба сотнями. І по-четверте, артилеристів неможливо перепити. Тепер додайте сюди найжорстокіші з усіх можливих обстріли і віддаленість від населених пунктів, магазинів і мобільного покриття. Теоретично артилеристи стоять у тилу, за спинами клапанів, але на практиці самі є найнебезпечнішою і найбажанішою ціллю для ворожої артилерії і «Градів».

Отож, кожна зміна, яка приїздить охороняти артилерію, за рівнем небезпеки перебуває на передовій, а за рівнем розслабленості — у глибокому тилу. Вільного часу вдосталь, ворога не видно, від тебе особисто майже нічого не залежить. Одні вояки роблять наївні спроби перепити артилеристів (а це ще нікому не вдавалося!), інші — шукають розваг…

Уже другого дня двоє охоронців пожаліли печінки і змінили вибір на користь розваг. Позичили автомати з глушниками, виміняли на гранати ріжок спеціальних патронів для безшумної стрільби і подалися полювати на зайців.

Ярочок.

Степочок.

Лісочок.

Зайців не видно — на день спати позалягали. Треба пройтися по дну зарослого яру, може якийсь і вискочить. Продерлися крізь чагарники підліску і заглянули вниз, на полянки між деревами.

А там картина маслом: диверсійна група москалів на привалі. Зацікавлено спостерігає: хто ж це шарудить у кущах? Може, сімейка кабанів?

Переморгувалися недовго. Я-ак кинуться врізнобіч!

Якщо розвідувально-диверсійну групу в тилу помічають, жити їй залишається хвилин сорок. Оточать і знищать. Москалі це розуміли й утікали чимдуж. Звідки їм знати, скільки ще укропів зараз вилізе з кущів?

Наші боялися нарватися на професіоналів. Адже профі спочатку мали б знищити свідків із безшумної зброї, заховати трупи в кущах, а вже потім утікати. У будь-якому разі атакувати удвох загнану в глухий кут розвідувальну групу було щонайменше нерозумно.

Особливо, якщо на два автомати лише один ріжок. 30 патронів зі спеціальними кулями, прицільна дальність у котрих всього метрів 200.

Тим більше, що мобільні вежі на цій ділянці знищені і телефон не працює, підмогу викликати ніяк.

А місцевість і відстань до своїх така, що постріли навряд чи хто почує.

Вояки натхненно молотили берцями по землі, сердиті самі на себе за відсутність рації. «У наметі кілька рацій на шворці висить. Ну чому не кинути одненьку в кишеню! Ліньки було…»

Три кілометри до розташування промайнули як мить.

Хай їм грець, тим зайцям. Поки вполюєш, так набігаєшся, що й апетит пропаде.

Ту групу, на жаль, так і не зловили. Чи то вони встигли проскочити своєю стежкою до тривоги на клапанах, чи то залягли десь до ночі і просочилися крізь лінію фронту в темряві. Хто знає. Зате диверсантів на цій ділянці на бачили потім більш ніж пів року.

На світанку вся розвідка розмістилася у два МТ-ЛБ і поїхала в поля ближче до переднього краю шукати кацапський безпілотник.

Ми, звичайно, знали, що десь по лісосмугах ховаються хлопці, котрі йсамі не літають, й іншим не дають. Але в тому, що вони не дарма хліб їдять, переконалися вперше.

Вчора пізно ввечері ППО двома ракетами влупили по безпілотнику, обидві влучили. Навіщо знадобилося валити саме цього безпілотника аж двома ракетами, якщо їх десятки над головами літають, залишилося таємницею. Відстань до літачка по радару поєднали з напрямом руху і траєкторіями ракет. Отримали квадрат можливого падіння уламків із чотирма селами, десять на п’ятнадцять кілометрів. Є де походити, ноги розім’яти. Часу на пошуки нарізали до сутінків.