Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

У першому ж селі місцевий житель розказав, що був вибух над фермою на окраїні сусіднього села. Падіння металолому на голови жителів теж мало місце.

Маємо орієнтир! Основну частину роботи зроблено. Далі справа техніки: знайшли потрібну ферму, визначили напрям розсіяння уламків і заходилися прочісувати навколишні поля. Вибух ракет розпорошив уламки смугою на більш ніж два кілометри і знищив безпілотника капітально.

Перші ж знахідки показали, що літальний апарат був не простим: сопло відрової величини, дюралева балка понад метр, шматки кераміки. Не дарма протиповітряна оборона його відмінусувала.

Уся здобич склала кілограмів шість дюралюмінію, а мізків від дрона так і не знайшли.

Після стабілізації фронту і зменшення загрози загинути кількість командирів-офіцерів-шакалів- самодурів почала збільшуватися у геометричній прогресії.

У розвідці з серпня по березень взагалі не було командира. Через місяць після того, як бої під Дебальцевим затихли, з’явилися відразу два офіцери. А через чотири місяці їх уже було десять, і бойовий лише один — Барс, котрий перевівся з ремонтної роти. Щоразу повертаєшся з передової у базовий табір, а їх більше і більше. Точно як ото таргани. І всі в тилу.

Отже, у березні доля повернулася до розвідки спиною, і ми отримали відразу двох начальників. Командир роти, майор, колишній беркутівець, отримав позивний Команділа. А командир взводу, лейтенант, колишній юрист, отримав позивний Поки-що-лейтенант. Обоє служили при обласному військкоматі, там же осягнули усі тонкощі ведення розвідки і цілий рік вичікували слушного моменту, щоб поїхати в АТО. А тут саме на фронті тихіше стало, бо москалі перегруповувалися після серйозних втрат під Дебальцевим, і з’явилися начальницькі посади у новоствореній розвідувальній роті. Одним словом, шакали впали нам як сніг на голову і зі старту заходилися керувати.

Щодня нам влаштовували шикування, вечірні перевірки й переклички. О шостій ранку почали будити й виганяти на зарядку. Хитрий Команділа швидко з’ясував, що розвідку поважають у штабі, загризатися з нами невигідно, і постійно нацьковував на нас літьоху:

— Лічний састав должен бить целий дєнь дєлам занят. Іначє ані бухать начнут.

Та да. Пів року не бухали, а тепер почнемо.

— Поки-що-лейтенант, а чому Команділа постійно про п’янки дзявкає? У нас же реально найтверезіший підрозділ у бригаді. Що він ще хоче?

— Не називайте мене так! Майор як був ментом, то так бухав, що його білка хапала. А тоді закодувався, і тепер навіть запаху спиртного боїться, щоб не зірватись.

— Поки-що-лейтенант, я вночі на посту стояв, на біса мені ця зарядка? Я спати хочу, аж очі злипаються, а тут бігати.

— Ну добре, хто вночі на посту стояв, на зарядку не йде. І не називайте мене так!

— Поки-що-лейтенант? Будете так керувати, ми вас швидко в сержанти переведемо. Прецеденти були.

Із чотирнадцяти наших розвідників двоє було у відпустці, восьмеро чергувало вночі, ще двоє заступали на пост о шостій ранку, і на зарядку випадало виходити тільки двом. Літьосі швидко набридло бігати на чолі такого великого підрозділу, тим паче, що й ці двоє по дорозі зі всієї сили його діймали і паскудили. Із зарядкою не вийшло, і командири придумали нам інші розваги. Тренувальні марш-кидки та навчальні тривоги (це на війні!). Заняття: як лівою рукою автомат перезаряджати, як влаштувати засаду на танк, і ще десятки абсолютно непотрібних і навіть шкідливих у реальному бою речей.

Коли настав час писати рапорти про офіційне зарахування у штат розвідувальної роти, четверо з наших відмовилися:

— Мужики, ці командири до добра не доведуть, на біса нам така розвідка.

— Але ж це шанс і далі на передову виїжджати, а комендачі тепер нікуди не їздитимуть. Дах зірве, якщо місяцями лише сидіти в наметі й на пост ходити.

Врешті в розвідку перейшло десятеро.

— Друга! — сказав давно померлий дід. — Обов’язково сідай у другу.

— Яку другу? — перепитав розвідник із позивним Дід Андрій, але звуки й образи сну невблаганно танули.

Його трусив за плече командир групи:

— Піднімайся, у нас завдання. Треба до світанку справитися. Їдемо двома бехами, ти в першій дорогу показуватимеш, а я в другу сяду.

— Та ні, — вкрився холодним потом Дід Андрій, — краще я в другу.

— Гаразд. Тільки швидше.

Саме сіріло, коли на підйомі мініколону розстріляли з важкого кулемета й безвідкатної гармати. Екіпаж першої бехи опинився на відкритому місці й загинув миттєво. У другій — поранені та контужені. Відповзли з-під обстрілу в низину й вибралися до своїх.