Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

— Я сьогодні не зовсім в формі… Навіть хотіла вибачитися й перенести зустріч.

"Ох, сумна і важкувата доля крупного магната!.."

— Ви не голодний?

— Дякую, ні… — "Цікаво, сказав би я — так, голодний, що б мені запропонували? Растєгайчики, бланманже й гусячий паштет з пляшкою бордо? Чи недоїдки "із людської"Р Шкода, поспішив відмовитися, тепер уже не дізнаюся…"

— Тоді чай? Каву?

— Каву, якщо можна. Міцну, майже несолодку… Тільки пізніше.

— Добре. Давайте розпочинати, — вже знайомі тендітні руки олігарха кількома чіткими рухами склали папери в акуратні стоси. — Тут зручно…

Я продумано-професійним жестом виклав із портфеля блокнот і елегантний диктофончик "Соні".

"Олігарх" злегка потерла кінчиками пальців чоло, ніби й справді стомилася.

"Олігарх" усміхнулася.

— Я готова, — сказала вона.

"Клац!" — сказав диктофончик. Це було саме те "клац",

але я, самовдоволений і наївно-хитрий, зрозумів це пізніше…

Писака-викривач — це був я — почув "клац", але тієї миті не надав йому значення. Так часто трапляється в житті. Точніше — майже завжди: Господь посилає нам сигнали, але згадуємо ми про них пізніше, коли вже самі, без його добрих підказок, усе зрозуміли…

А поки що "клац" розбудило мою шпигунську увагу, і вона знайшла в кутку кімнати масивний журнальний

столик, ручної роботи дубову шафу… Ознаки капіталізму, одне слово. (Ікони в червоному кутку — не модно-раритетні, не музейні, а добрі й звичні, нашому краю і нашій Вірі присущі, я помітив значно пізніше, й соромно мені досі). Але це зараз соромно, а тоді я вже знав, з чого почати, щоб виглядати безстрашним (посміливішав, це ж треба!) і професійним. І почав…

ПРО БІДНІСТЬ

— Пані Юльо, — я обвів вітальню виразним поглядом, — от Ви хочете, щоб люди Вам вірили. Але ж ситий голодного не розуміє…

— Про що Ви?

— Та про те ж. Я сам недавно робив ремонт, і чудово знаю, скільки вона коштує, така от дорога простота в швейцарському стилі… Багато з наших людей живуть за такі гроші півжиття… Скажіть, а Ви взагалі знали бідність? Хоч колись? Відчули її смак?

її ОЧІ КОЛЬОРУ СТИГЛОГО КАШТАНА ПОТЕМНІЛИ ЩЕ ДУЖЧЕ, АЛЕ ГУБИ ТУТ ЖЕ ЗАТРЕМТІЛИ В УСМІШЦІ. ТАК ЗАВЖДИ БУВАЄ У СИЛЬНИХ ЛЮДЕЙ, КОТРІ РАЗ І НАЗАВЖДИ ЗАБОРОНИЛИ СОБІ ВИКЛИКАТИ В ІНШИХ ЖАЛЬ, МАТИ ВИГЛЯД ЖЕРТВ. Я ПРИКИПІВ ПОГЛЯДОМ ДО її БЛІДОГО ОБЛИЧЧЯ. Я ШУКАВ ХОЧА Б НОТКУ, ХОЧА Б ЗМОРЩЕЧКУ ФАЛЬШІ, ТА НЕ ЗНАЙШОВ. ВОНА НЕ БРЕХАЛА…

— Якщо Ви побудете в цьому домі, то побачите, яке невибагливе в мене життя… А бідність… Я не просто скуштувала її на смак. Я народилася в бідній, скоріше навіть, у дуже бідній сім'ї. Мене виховувала мама, а працювала вона всього лише диспетчером на рядовому автотранспортному

підприємстві. Навіть у радянські часи, а їх багато людей згадують чомусь як ситі, вона заробляла так мало, що старалася набрати стільки змін, скільки об'єктивно міг витримати її звичайний людський організм…

Мені, звісно, різонуло по вухах оте сухе "об'єктивно" в гіркій і очевидно щирій згадці про маму, яка вибивалася із сил… Я тоді не зрозумів іще, що отак от вона, Юлія Тимошенко, говорить про все — і про горе, і про щастя, і про боротьбу. Сухо, чітко, ніби над усе боячись використовувати силу живого емоційного слова, вважаючи це забороненим прийомом.

— Все іще більше ускладнювалося через те, що у моєї мами були старі батьки і сестра, у сестри була сім'я, вони так само жили у нужді і чомусь так виходило, що саме мама відповідала за всіх і про всіх турбувалася. Але, Ви знаєте, дитинство не запам'яталося бідняцькою сірою плямою. Мабуть, тому, що мама весь час намагалася створити хоч якесь, хоч маленьке, але свято для всіх нас. У неї я, напевно, і навчилася цьому ж — створювати в домі атмосферу любові й затишного тепла, хоч як би важко не було… І все ж пам'ять безжалісна — я чомусь чітко запам'ятала (мабуть, підросла до того часу), як нам не було з чого зробити штори на вікна, а без них було страшенно незатишно, і здавалося, навіть холодно в кімнаті. І мама збирала різні клаптики матерії і акуратно їх зшивала…

Я все ще був злий і безжалісний, тоді і виник у мене в голові образ маленького вовчиська, який, сидячи в бідняцькому закутку й стиснувши губи, думає:"Нічого, почекайте, прийде час — я вам усім покажу, всіх куплю і продам!" Бідність, яка хоче помститися за себе, здатна породити справжнього монстра… Я так і сказав.

— Не з'явився монстр. Бо й вовчиська не було. Зараз я розумію, як непросто було мамі навчити мене не ненавидіти світ за ту бідність і невлаштованість, що нам послала доля.