Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

— Якщо я з якихось причин не зможу з Вами зустрітися, секретарка буде дзвонити і попереджати заздалегідь. Добре?

"Зрозуміло. Залізну Леді із себе корчимо", — промайнуло в моїй голові.

Ми знову стояли, прощаючись. Я радів — пригода триває! Операція з проникнення не провалилася! Клюнула, рибка золотенька! Слави європейської забажала! Буде тобі слава, за нами не заіржавіє!

Коли я втратив сухий формальний погляд на пані Юлю? Коли змінили його ота Віра і прикрість, болісна сплетені й нерозривні? У всякому випадку не тоді, не під час першої зустрічі. Це точно. В мене тоді не те що об'єктивності — суперменського куражу було хоч відбавляй! І гра тільки-тільки почала набувати свого авантюрно-грошового смаку! Й сидячи саме за цим ось комп'ютером, за яким я сиджу цієї миті, по-єзуїтському ретельно надрукував я, з вечора готуючись, кілька запитань-капканів для підступної "принцеси". А в тому, що вона "попадеться", я навіть і не сумнівався: як писав хтось із класиків детективного жанру, "не виказує себе лише той, хто взагалі нічого не каже". А вона говорити погодилася, та ще й легко так, із півоберту! Думає, видно, що куплюсь я на втомлено-спокійні очі й тендітну долоньку… Якби ж то, міс мільйонерка!.. Я — талано-

витий, хитрий і нещадний! Так розпишу, що відповідатимете за законами народного гніву!

Як зараз пам'ятаю — перечитав запитання, переконався, що нічого із задуманого не забув, і, кожною волосинкою відчуваючи, як я собі подобаюсь, заліз із цигаркою в гарячу пінну ванну — улюблене задоволення.

Знав би я, тодішній, зовсім іще недавній, який втішався своєю популярністю та відторгненістю від політики, що через якихось нещасних два-три дні різко і з запізненням я раптом подорослішаю, дізнавшись (почувши, збагнувши, відчувши…) жахливу своєю нещадністю і простотою правду про рідну країну та її владу. Що хвилинна жалість до бабусь на Хрещатику (дав 25 копійок і відійшов з відчуттям власної доброти) зміниться на велику й гірку тривогу за майбутнє України…

Але я — тодішній — не знав цього і припустити не міг. А тому довго бавився густою піною, думаючи про те, який я крутий парубок, потім, розтершись рушником до червоного кольору шкіри, розчісував довге волосся, довго й ніжно роздивляючись себе в дзеркало…

Там же, перед дзеркалом, перевірив пам'ять, чи нічого не забувся із написаного? Посміхнувся, ще раз переконавшись, що голова працює, мов магнітофон. І наостанку, остаточно загравшись, порвав аркуш із запитаннями на дрібні шматочки і спустив в унітаз… Так вчинив би кожен нормальний супермен!

ВОДИЛО

ЛП'І

Вперше на дачу мене везли — дороги я не знав. До того ж прибув за мною не броньований та лакований 600-й "Мерседес" з "правильним" номером, а старенький дизельний мікроавтобусик з подряпиною на рифленому боці — чи

"Форд", а чи "Мазда"…

Досі пам ятаю хвилю образи, що накотилася, одразу перетікаючи у холодну праведну злість: "До обслуги своєї мене дорівнює! Розвалюха ця їй на пікніки харчі підвозить, не інакше… Але нічого, поквитаємось! Ти зараз, сама навіть того не підозрюючи, королівський мені подарунок зробила! Шофера! Хоч як би його стриманості-пильності твої охоронці навчали, я його в мить розбалакаю! І не схоче (а може, й не помітить!), як пригадає якусь образу на господарку-стерву! (А до стервів я Тимошенко записав зразу, без вагань. Образ ясний, телевізором, так би мовити, навіяний — мільйонер-кровопивця у скромному костюмчику, вовк в овечій шкурі, буржуйка і ворог народу!). Та й справді, вона мені хто — персонаж? Так. А у праці над персонажем має бути цілковита емоційна чіткість, інакше — проблеми. Тож уперед! Поїхали! Міцніше руля тримай, водій!.. Ти в нас мовчун? Нічого, помовчимо трохи, їхати довго…

Хвилин за п'ять я вже був би й радий попросити його замовкнути, та незручно було. Тільки ми виринули із міських пробок на шосе, хлопець заговорив. Та ще й як! Ніби дав клятву комусь невідомому, що за неповну годину я дізнаюся все про його дружину, доньку, собаку, меблі, сусідів по під'їзду, риболовлю, давню службу на флоті, про те, як слід і як не слід варити борщ, про телесеріали (бразильські й не бразильські), про футбол узагалі й Лобановського — зокрема…

"Може, це їх так вчать уникати розмов на "слизькі" теми? — закуривши й дивлячись на мерехтливі сосни, думав я. — Торохтіти без перепочинку про всяку всячину?"

І, втрачаючи надію, запитав у лоб:

— А що господиня? Не ображає?

Шофер, на секунду відвівши очі від дороги, поглянув на