Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

Але й дев'ятий поверх нічим не вражав. Щоправда, чисто тут, сучасно, проте без жодної розкоші. І охоронник біля входу був — чоловік середніх років і комплекції. І здавався схожим він на консьєржа в гарному сучасному будинку та чомусь разом з тим на диспетчера (я згодом зрозумів, чому — бо перед ним стояв величезний старомодний селекторний телефон з великою кількістю кнопок). Я назвав себе, і вже через хвилину опинився у приймальні. У САМЕ ТІЙ приймальні. Я навіть розгубився. Не так мене вразив її простецький вигляд: за чотирма заваленими документами дешевими столами працювало четверо осіб — троє жінок і чоловік, як вразила та простота й легкість, з якою я сюди потрапив. Без металоконтролів, довгого чекання на дивані в кутку та бесід з хитромудрими "заступниками" в дорогих костюмах. "Вони тут усі ніби домовилися зруйнувати мій, такий привабливий і гарний, бондівський імідж!" — встиг ображено подумати я, а секретарка — дуже приємна жінка середніх років — уже відчиняла переді мною Двері кабінету. З цілковитою упевненістю, що зараз "мільйонерка Юлечка" з колючими очима "підрихтує" всі неправильні перші враження, я переступив поріг…

…Вибачте мене, пані Юльо. Можливо, й не варто було описувати все це: улюблену, з самим собою гру в героя, всі звичні забавки мої, мене тодішнього, не сьогоднішнього. Але письменницьке чуття (можливо, й помилкове, хто знає) вперто повторює мені, що лише так ось, на моєму досвіді, через мою сміхотворну "бондіану", замішану на бажанні заробити пачку "умовних одиниць" і ще один шматочок попсової слави, зможу я протягнути читача крізь ту незриму стіну зловісних чуток про Вас, нахабно і вміло придуманих і розповсюджених владою. Крізь усе те, що було відпрацьоване в якомусь таємному ідеологічному відділі як "Створення негативного іміджу Тимошенко Юлії Володимирівни". І прийти до Вас такої, яка Ви є, до тієї, що я її побачив — ні, не в першу зустріч, звичайно ж, а пізніше. Я не робитиму з цієї книги комерційний бестселер і залишу Вас на цих сторінках справжньою, тож дозвольте й мені бути в ній самим собою — з усіма фокусами людини, що до сих пір лише гралася в життя. Домовилися?

Отже, я переступив поріг кабінету…

Він не був величезний, та проте справляв враження досить великого як для її тендітної фігури. Особливо це відчуття підкреслювали прапори — рідний, "жовто-блакитний" та інший, мені незнайомий, як я потім дізнався, прапор партії "Батьківщина". Красиво розташовані в кутках поруч з письмовим столом, вони гордо вивищувалися над усім навколо, як і належить прапорам. І

ВОНА піднялася і ступила мені назустріч, простягнувши долоню — худу і прохолодну, красиво-беззахисну, дуже жіночу. Пишне волосся, уважні темні очі (щоправда, ніяких колючок в них не було, чи може, я не помітив), відкрита усмішка… "Ах, як ми грати вміємо!" — іронічно посміхнувся схований у мені Джеймс Бонд, він іще нікуди не зник і не збирався.

— Доброго дня. Дуже рада з Вами познайомитися. Ви у справі? Присядьте, будь-ласка. Чай? Каву?

/ тут я трохи роздвоївся, я це вмію. Одна половинка — іграшкова, авантюрна — попросила кави з лимоном, і, роблячи невеликі ковтки, взялася малювати дуже привабливі перспективи виходу книги про пані Тимошенко в солідному західному видавництві, а друга, доросла і справжня, прихована половинка, відзначила для себе, що, хоч як це дивно, ніякий це не косметолог працював з обличчям "української принцеси". Зовсім інші художники

— і лише вони — вміють малювати на людських обличчях ці ледь помітні, але виразні лінії. Звати цих художників: Мужність, Зібраність, Сила Волі, Втома, Щирість. Вони не помиляються і не халтурять. Чоловіків вони роблять схожими на гладіаторів, це знак сили. Жіночі обличчя — а особливо гарні — цих художників не люблять, баряться з ними всією силою своєї жіночої природи. І найчастіше перемагають. Однак ледь помітні тіні від їхнього олівця таки залишаються. Тому що приживаються поруч із красою, вміють якимось дивом її не пошкодити. Таке обличчя у Юлії Тимошенко.

— Книга про мене? — промовила господиня кабінету, вислухавши мою хитру, з дому ще заготовлену промову.

— Тільки знаєте, мені катастрофічне бракує часу, ніколи не вистачає. Ви зможете вечорами приїздити до мене на дачу? Це, звичайно, буде для Вас не дуже зручно, я розумію…

"Джеймс Бонд" із великодушною усмішкою запевнив. даму, що йому не звикати — вечорами, то вечорами, хоч і опівночі! Але водночас невесело подумав: "Там вони мене і приб'ють. Дача… Ясна річ!!! Місце глухе, ніч. Собаки на. місяць виють… Приб'ють і прикопають! ІЦоб знав, як книжки неправильні писати. На пару зі своїм чоловіком чи іще з кимось…"