Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

мене з подивом. І, присягти готовий — його не лише моє запитання ідіотське здивувало, а й огидне холуйське слово "господиня", і така ж холуйська моя інтонація. І не від вагань якихось внутрішніх він замовк, а від незручності за мене. Тому й повисла тривала пауза: він не знав, що відповісти, я — як зробити, щоб не залишитися цілковитим ідіотом в його очах.

— Я хотів запитати — як працюється, й узагалі…

— А, в цьому плані!.. — Їй-Богу, мені здалося, що він полегшено зітхнув. Просто невдало висловився письменник, з ким не трапляється. — Працюється нормально… Правда, Юлія Володимирівна їздить багато! Де тільки бувати мені не доводилося! Втомлююся, ясна річ, трапляється… Зате різних цікавих місць побачив — не повіриш!..

Він знову заговорив — збуджено і радісно. А я, час від часу киваючи, — просто щоб не образити його — вже не слухав, думаючи зовсім про інше. Про те, що так, як він, говорять вільні й дружелюбні робочі люди, які не купаються у розкошах, але й не потерпають від злиднів. Про те, що його "Юлія Володимирівна" прозвучало, як наше інститутське "Пал Палич" про улюбленого декана (без страху, але й без панібратства: його і бути не може, коли щиро шануєш людину, і є за що).

Про те, що не став би цей флотський хлопець (точно кажу — не став би, я людей відчуваю) терпіти ніякого панського до себе ставлення і знущання. Отже, не пощастило мені цього разу, не вдалося почати портрет олігарха з праведної класової нелюбові приниженого трударя. Шкода, гарно могло б вийти!..

Машина, вильнувши на звичному повороті, з'їхала з шосе до невеличких будинків і будиночків за штахетними парканами. Заскрипіли гальма.

— Приїхали! — посміхнувся водій, навіть не підозрю-

ючи, як він засмутив мою авторську уяву тим, що не виявився "пригніченим й закріпаченим" персонажем. Дай, Боже, щастя цій хорошій людині!

"КЛАЦ!"

Є такий американський фільм — "ЗшіісН". Хороший фільм. Смішний і зворушливий. Про те, як грішного чоловіка покарали: перетворили його в жінку, і що з ним потім відбувалося. Та я зараз кажу про інше — про його назву. ЗшіісН" з англійської можна перекласти як "перемикання", "перемикач". Вони, англійці-американці, світло в кімнаті "світчають". Оп — О//. Ввімк — Вимк, якщо по-нашому. Лунає "клац", і світло або спалахує, або гасне. І усе раптом стає інакшим, не таким, як було.

Я це не просто так розповідаю. Наближається саме той момент мого "полювання на олігарха", коли пролунало оте клац. Пролунало, і перетворило мене, безтурботного дорослого писаку, який грається в ігри, на цілком іншу людину.

ПО-ЧЕСНОМУ

Лише не поспішайте записати мене до ніжних вразливих натур. Це буде зовсім нечесно. Я приятелював з бандитами і пив горілку із олігархами. Я знаю, як крадуть гроші, і нічого не маю проти, якщо від "прибутку" перепаде й мені. Я випрошував у генералів МВС важливі й не заслужені мною папірці для відлякування міліціонерів і "гаїшників". Я вмію не думати про те, що цієї миті комусь холодно і голодно. Я люблю комфорт і гроші. Та й узагалі… Можна перераховувати й перераховувати…

Ні, я, звісно, не злочинець у прямому розумінні цього слова. Та й за такої кількості "грішків" і закон порушу-

вати необов'язково. Просто я такий, який я є. Точніше, був таким, поки "клац" (мабуть, своє "клац" є в долі кожної людини) не зробило мене іншим…

Це станеться невдовзі, ось-ось… Але поки ще не сталося…

КІНЕЦЬ СУПЕРАГЕНТА

І

А поки цього не сталося, я, Джеймс Бонд, що працює на вигідне замовлення, гроза олігархів і майстер слова, рушив услід за охоронником на подвір'я дачі. Погляд старанно схоплював усе — невеликий одноповерховий будинок, рівно викладені по газонах доріжки, покриті плиткою, припаркований коло будинку "Мерседес" (Ось воно! Це вам не роздовбаний дизель. Це — СИМВОЛ!), чистенький мангал з двома лавочками, гарні квітники вздовж бордюру…

Але ж мене одразу щось занепокоїло. Й не щось навіть, а цілком конкретна деталь — принаймні з десяток моїх друзів (а вони ніякі не олігархи — так, середньої руки бізнесмени, менеджери крупних фірм, а то і просто державні службовці з зарплатою п'ятсот гривень) мають заміські будинки значно крутіші: триповерхові, "наворо-чені", з модною підсвіткою газонів, саунами й фонтанами-водограями… Та й з такими ж, якщо не кращими і новішими, пузатими "Мерсами"…

Просто не хотілося мені тієї миті згадувати про це, руйнувати образ "олігархічного кубла, який тільки почав формуватися. Тому й відкинув я той факт, що подвір'я зовсім невелике, тісненьке навіть, і охоронник — скоріше навіть сторож — впустив мене, привітався, та й лишився собі біля воріт. Все ж таки зауважив я зловтішно і чудернацьку (явно за спецзамовленням виготовлену) дощову трубу-ринву, і дуже недешеву черепицю на даху, і красивий "набалдашник" на дубових вхідних дверях, і навіть три чи чотири мобільних телефони на темному, так само з мореного дуба, столі, з-за якого піднялась мені назустріч трохи бліда, з привітною усмішкою господиня.