Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

Юля. Юлечка, як називає її на таємних записах майора Мельниченка пан Президент, додаючи до цього два-три брудних матюки. Я тобі покажу колючі очі!.. І твердий голос покажу!..

Залишки сну вивітрилися. Відчуваючи приємний холодок мисливця у грудях, я тут же подзвонив у приймальню державного свого замовника. Він зрадів, сказав, що отримати аванс я можу, коли захочу. Золото, не замовник!

Остаточно повеселілий, я став під душ, потім побрився, побризкав обличчя дорогим одеколоном (мільйонерки — вони теж жінки!), швидко одягнувся (портфель із всім необхідним у мене завжди приготований), схопив ключі від джипа і подивився на себе у дзеркало. Красень! Молодий лев! Ви ще не здогадуєтесь, Юліє Володимирівно, як я вас розмажу по стіні, виставлю злодійкою і стервом перед цілим народом (а про задоволеного замовника і казати годі: пачки доларів, здавалося, вже відтягують мою кишеню!). Ви, сама того не розуміючи, дорогенька, розколетеся перед модним писакою, зачаровані його посмішкою, пильним поглядом і "дружніми" запитаннями. Ви, звісно, панна непроста, це зрозуміло, та ж і я не вчора народився! 1 /, самовдоволено посміхнувшись у дзеркало, я зробив крок через поріг, до ліфта.

Щастило мені того дня. І прямий телефон офісу "української принцеси" отримав у знайомого депутата за один дзвінок. І її секретарка легко, після короткої паузи (радилася, напевно), призначила мені час на наступний день (мабуть, моя відносна популярність спрацювала), і підступний план бесіди склався за годину праці на комп'ютері… Тож, відкинувшись у кріслі, з насолодою закуривши "Кемел", відчув я себе таким крутим та немилосердним "мисливцем на олігархів", що навіть посміхнувся. Добре, що дзеркала переді мною не було. Бридка, напевно, вийшла посмішка… Цинічна й самовдоволена…

А через два тижні, курячи той самий "Кемел", стояв я, втомлений і світанковий (а ще з запізненням і різко подорослішалий), у саду однієї приміської дачі. Перше проміння впало на голі яблуні й гострі верхівки сосен, стелився молочний туман, розмиваючи усе навкруги, а в мене тремтіли пальці і сльозилися очі, й серце стискав біль за мою змучену, терплячу Батьківщину. Відчував тривогу за цю мужню і мудру, але таку ж, як і всі ми, беззахисну жінку, пані Юлю, яку куплені й перелякані телеканали перетворили на монстра у спідниці. Мучився від страху, що не зможу чи не встигну сказати людям, як це близько й доступно (особливо зараз, перед виборами) — обрати гідне життя й гордість за свою країну. Боявся, що не повірять мені чи й просто не дадуть промовити правду голосно, адже все може бути нині в Україні, ТОМУ Й

ПРІЗВИЩА СВОГО НА ОБКЛАДИНЦІ Я НЕ ЗАЗНАЧУ, ЗАСТЕРЕЖУСЯ…

І навіть сам здивувався, як начхати мені було в ці хвилини, такому "комерційному" та цинічному, на пачку іще зовсім недавно доступних доларів, що вже не ляжуть у мою тумбочку, наплювати на мордатого замовника, на видання книжки на Заході і взагалі на всі ситі Англії-Америки та інші Швеції. Бо прихилився я в цю мить до твердого стовбура української нашої яблуньки, а десь за п'ятдесят кілометрів від мене вже прокидалися, щоб нагодувати курей чи вбогу худобу, знедолені мої рідні українці. І так само за п'ятдесят кілометрів — тільки в Інший бік, до столиці — вже стоять страшними пам'ятниками плакатної незалежності при входах до ще зачинених магазинів дідусі та бабусі, готові зі сльозами на очах вимолювати у "панів" пару копійчин на хліб та ліки…

З будинку визирнув Олександр, чоловік пані Юлї, покликав у дім: "Холодно, застудишся, заходь, я чаю приготував…". Я промурмотів щось наче "Дякую, я зараз…", а сам знову закурив, справді тремтячи, але не так від прохолоди осіннього ранку, як через бридке, принизливе відчуття власної незначущості і безпорадності. Ось за десять метрів від мене сидить за столом бліда дівчина, і

Господь дав нам її таку, яка вміє і хоче перетворити Україну на державу, про яку ми мріяли у грудні 91-го: і голодних нагодувати, й зробити так, щоб запрацювали заводи, і відродити школи та лікарні… Однак не докричуся я, нещодавно такий крутий і успішний, до людей. Це тобі не модні книжки і популярні телесеріали писати. І жити моєму обманутому народу зі злиднями й порожніми надіями ще багато-багато років, а мені — до кінця днів з тяжким, немов гантеля, почуттям провини в душі…

Я все-таки зайшов до хати, ковтнув гарячого чаю, трохи прийшов до тями і вирішив — есе одно напишу книгу (не для замовника вже, зрозуміло: хто-хто, а мою неслухняність він мені не раз пригадає). Напишу книгу для людей. Звичайно, замажуть, задушать мою маленьку та болючу рукописну правду сотнями брехливих, але яскравих телепрограм, плакатів надрукують тисячі (адже грошей наших з вами ЇМ вистачає!), може іще щось вигадають, неначебто Україна вже випередила всіх за темпами росту промисловості і рівнем життя народу, і більшого їй і бажати вже нічого…