Юрий Рогоза: Невиконане замовлення

Ніколи не думав, що це так гірко й тяжко — знати правду, відчувати її, але розуміти, що, скоріш усього, не вдасться мені донести її людям, а тим більше — переконати їх. Адже не власних вигод шукаю (про які вигоди мова, коли замовник давно вже на мені поставив хрест), ні слави (прізвище й те зніму з обкладинки), та однаково можуть не повірити. Воно й не дивно: за десять років навчилася влада брехати голосно, грамотно, нічого не скажеш, складно мені одному її переплюнути…

І все одно по дорозі додому вів я — забіяка і гонщик — свого джипа по шосе повільно та обережно. Може, вперше в житті. Я беріг себе, не смійтеся. Берігся, бо маленькою, але чистою і яскравою, мов алмазна намистинка, жила в мені правда про Юлію Володимирівну Тимошенко, пані Юлю, й не мав я в ці хвилини права на дурну випадкову смерть, як не має права цілий народ втрачати надію на щастя і достоїнство…

^ ДВА ШРИФТИ

Зараз, передруковуючи вже написане, я зрозумів (чи відчув, так точніше), що моя книжка матиме два шрифти — мій письменницький курсив, на рукописний текст схожий, і друковані літери, тверді й чіткі, як і самі слова пані Юлі (вибачте, не можу називати її офіційно, не вдається, надто багато тепла й віри у свій народ вдихнула вона, ця тендітна й сильна жінка, в мою душу, і зовсім інакшим став я після зустрічі з нею).

Так, говорить вона чітко й сухувато. Максимально ясно висловлює свої думки. Але ораторствувати, говорити прикрашені промови не вміє. Як для політика, це недолік, я розумію. Я й сам, не в перший день знайомства, пізніше, звичайно, казав їй про це. Навіть тексти виступів пропонував безкоштовно придумувати. Казав, що так і Президент робить, і всі інші значні політики. Вона відмовилася. Відповідь її була така ж чітка і зрозуміла, мов той шрифт, що я вибрав для її слів:

— Я дуже поважаю людей, щоб намагатися завоювати їхню любов і довіру порожніми красивими словами. Розумію, багато хто серед представників влади, навіть президент, який страждає мовною недолугістю, виголошують промови з папірця значно краще, ніж я. Це мене не лякає. Страшно інше: кожне їхнє слово — це брехня, яка все далі веде людину від самої можливості жити достойно. І роблять вони це, як і решта політиків, з єдиною метою: і далі безкарно, безконтрольно "ділити" владу і державний ресурс.

Я не зрозумів, про який ресурс Іде мова. З'ясувалось, ресурс — ще все, що має український народ — гроші, землі, заводи, фабрики, літаки, будинки. Наша з вами Батьківщина, одне слово. Я сам зрозумів це і тут же простою мовою пояснив вам. Тепер ясно, для чого потрібен мій неполітичний курсив?

"У ЗМІЇНОМУ КУБЛІ" *С,«

Давно вже навчився я перетворювати роботу на гру і мати від того величезне задоволення. Збираючись в офіс "української принцеси", я відчував себе майже Джеймсом Бондом, відважним агентом, який з неповторною посмішкою готується проникнути до ворожого бункера. Спаку-< вавши у портфель папочку та кишеньковий диктофон, я хотів було сховати ще один, таємний, під піджаком, та передумав. Все одно схожі на марсіан, бритоголові й подібні один на одного амбали-охоронці ще при вході обмацають мене своїми міцними, мов плоскогубці, пальцями. Лише зіпсую справу у перший же день. Бурхлива письменницька уява одразу домалювала картинку: ось я, побитий і скривавлений, прикований до труби в затхлому підвалі, один із "амбалів", ухопивши мене за волосся, з силою, до хрускоту кісток, піднімає мені обличчя, а олігарх Юлія Тимошенко, ніскільки не стурбована виглядом крові, допитливо вдивляється в мої потемнілі від болю очі, випускаючи в них дим дорогої імпортної сигаретки…

Картинка вийшла неприємна. Я її, ясна річ, відігнав, та повернувся до романтичних сторін праці письменника-шпигуна. Завершив приготування, зиркнув на годинника, (далі — в дзеркало, і — вирушив назустріч пригоді (так мені на той момент це уявлялося).

І — не повірите! — навіть був розчарований, мало не образився у найкращих своїх сподіваннях, коли з'ясувалося, що "зміїне кубло" розташоване у старій, з дитинства мені знайомій величезній будівлі, разом з якимось М1]3ейним фондом чи чимось таким подібним. Що до Тимошенко" — це на дев'ятий поверх. І не потрібно жодних перепусток, паспорта й того не треба показувати.

Нічого, посміхнувся я до себе, це ми вже бачили! Старий будинок з обшарпаними панелями, забита "Жигулями" автостоянка при вході… А на дев'ятому поверсі — окреме королівство, інша планета! Забуваєш, напевно, де ти є. Це маскування не Вами вперше вигадано, Юліє Володимирівно: мене, прискіпливого писаку-розвідника, цим не купиш!..