Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

Хіба що сімейній дружбі і відданості навчили мене ті роки. Взагалі, любов до рідних людей допомагає пережити будь-які тяготи. Дякую мамі, що я назавжди зрозуміла це, і, коли вийшла заміж, нас із чоловіком теж виручала саме любов.

При згадуванні про її чоловіка я трохи насторожився — послужлива пам'ять викликала в голові його образ із кримінальної хроніки теленовин — худий, каламутно-шалені, мов у Богуна із польського фільму, очі, сидить у клітці, мов Омелян Пугачов… Цікаво, де він зараз — можливо, з сокирою у руках підслуховує під дверима? Від такої здогадки стало якось невесело…

СТАКАН ТОМАТНОГО СОКУ

— Справа в тім, що заміж я вийшла дуже рано — у 18 років, як тільки закон дозволив. І так сталося, що сім'я мого чоловіка була нітрохи не заможніша, ніж наша з мамою. Тому про нашу з Сашею сім'ю, студентську, та ще й з дитиною, і говорити нема чого. Запам'ятався такий випадок — особливо яскраво він Саші запам'ятався, чоловіки такі речі переживають болісно, в нього й досі — не смійтеся — сльозяться очі, коли говорить про це. Якось він забрав донечку з дитячого садка, і по дорозі вони зайшли в гастроном купити хліба. А у сусідньому відділі продавався томатний сік — його наливали в склянки із красивого старомодного скляного тубуса, відкриваючи маленький краник унизу. Моя Женяша, заворожено дивлячись на впевнені жести продавщиці, раптом попросила в тата купити їй томатного соку. Ціна стакану соку була лише десять копійок, але їх, цих копійок, у нього після купівлі хліба не залишилось… І він, узявши дочку за долоньку, вивів її, готову заплакати, із гастроному…

От над цим я не засміюсь ніколи — сам чоловік, і розумію ох як добре, ЩО відчуває тато, котрий не зміг купити своїй крихітці бажаний стакан соку за 10 копійок, щоб потім насипати в нього залізною ложечкою трохи солі й апетитно розмішати… Сам я в дитинстві не раз смикав тата за руку біля тубусів із соком (та й усі малюки того часу, напевно!), та от тільки я сік завжди отримував, хоч і не розкошувала моя сім'я, жила, як тисячі інших.

А нинішнім молодим татам набагато складніше — на вітринах повно усіляких там Барбі і трансформерів, та й телевізор зі своєю кричущою рекламою не дає забути про них, і тягнуться маленькі рученята твоєї улюбленої істоти до заповітної вітрини, от лише ціна цієї Барбі — півзарплати… І стискається від безсильного болю батьківське серце. Але ж інші ("Хто вони, ці люди?") виходять із магазину не те що з Барбі — на най-справжнісінькій машині, казковому маленькому джипі вивозять сина чи донечку… Що твориться в душах батьків, які відносять із сумним серцем своїх заплаканих малюків від недосяжної розкоші вітрини, зрозуміє лише той, хто сам має душу. А ще — Олександр Тимошенко, котрий колись сам не зміг купити коханій донечці-сонечку стакан томатного соку за 10 копійок. А ще — його дружина Юлія, яка бачить, як стають вологими очі сильного (що витримав і нужду, і в'язницю) чоловіка, коли він згадує про колишнє своє батьківське безсилля, на яке — хто більше, хто менше — приречені сьогодні тисячі наших людей…

ЖИТИ КРАСИВО

— Отже, Ви пізнали бідність із середини, якщо можна так сказати?

— Так. На жаль. Отак — коли трохи краще, коли трохи

гірше — я жила майже до тридцяти років. А це не просто деякий час — це відчутна і значна частина життя. Щоправда, ми — навчені уроками моєї мами, — намагалися не сумувати, як могли влаштовували одне одному свята…

Я знову повірив їй. Мої сільські родичі — їхнє селище, мов привидами оточене непрацюючими і розкраденими цукровими заводами, збудованими ще Терещенком — живуть так бідно, що хоч накладай на себе руки. Але не роблять цього. Надриваються на городах, їдять тільки картоплю з цибулею, справляють дні народження з вінегретом і домашнім перваком, перешивають весільні плаття дочкам на випускний… І — це мене вразило найбільше — серед багаторічної нестачі грошей і каторжної праці знаходять сили й бажання садити навколо своїх напіврозвалених хат (іноді мало не мазанок) яскраві квіти. Мальви, чорнобривці, айстри… Щоб було гарно. Щоб було, як у людей. Є, очевидно, в українській душі така особлива рятівна струна — триматися за красу, щоб не збожеволіти. Тільки б не порвали її, струнку цю — і так уже натягнена до краю…

— Я була хорошою господаркою — просто іншого виходу не було. Весь час щось плела, шила, перешивала… Зараз складно повірити, правда?

— Правда, — не став прикидатися я.

"ЛЕГКІ ЗАРОБІТКИ"