Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

— А, крім того, ми обоє — і я, й чоловік, намагалися підробити, де тільки можна було. Він увесь час десь щось розвантажував, працював в гарячих цехах… Зараз я пригадую, що багато знайомих дивилися на нас, як на сім'ю дуже благополучну. Якби вони тільки знали, як ми старалися, щоб так воно й було!.. Чоловік — як зараз пам'ятаю саме цей випадок — три ночі підряд розвантажував гарячий каучук на шинному заводі, приходив ледь живий, кров ішла з носа, а в результаті виявилося (після "професійних" підрахунків й уточнення тарифів), що заробив він за оці-таки три ночі 50 копійок!..

Вірю. Хоча й не був бідним студентом, та й сім'ї молодої не мав, але ходив якось із друзями на Київ-То-варний, хотів збагатитися. Добре пам'ятаю два з половиною рублі, які я отримав із щедрих рук мордатого начальника зміни за розвантаження вагона(!!!)великих металевих каструль. Два п'ятдесят давно зникли, а вони, ці каструлі, мені ще довго снилися…

— Я теж потрапила в "десятку", — пані розсміялася (щиро, але з трохи помітною проминулою печаллю, яка з часом нікуди не дівається у людей, які багато пережили, я не раз помічав), — жінці у той час підробітку було знайти взагалі неможливо, але мені "пощастило" — прилаштували мене на роботу, яка називається "транспортування крупногабаритних шин". В житті це має такий вигляд — по величезній металевій горі, зсунуті зверху здоровецьким дядьком, одна за одною злітали величезні шини — кожна десь так удвічі більша за мене. Я повинна була ловити ці жахливі штуки, вишикувати їх по п'ять до ряду і відкочувати до вагона… Робота була в чотири зміни, і я часто мінялася саме на нічні, щоб була можливість учитися в університеті.

Пані пирснула зо сміху. І згадав я велику Лесю Українку. Вчасно згадав її "…щоб не плакать, я сміялась", тому що саме це робила переді мною "олігарх у спідниці" — щира і тендітна молода жінка, що багато надивилася за своє, недовге ще життя. І я, настроєний на фальш, і брехню, мов локатор ППО на ворожі літаки, нічого такого не вловив. Тому що не було їх і близько за цим столом, у цьому домі. Ні фальші, ні брехні не було…

— Спочатку мене страшенно сварили… Річ у тім, що, коли не встигаєш прийняти ці гумові гіганти — а я, звісно, не встигала, просто сили не вистачало — то виростають жахливі завали. Із цих завалів мене весь час і насилу виймали весь перший тиждень, і нарешті з'ясувалося, що я… повинна доплатити за затримку технологічного процесу і вимушені простої…

Вона знову розсміялася, а я раптом розізлився на себе самого. Бо замість того, щоб планомірно "розколювати" й виводити на чисту воду злу "мафіозну принцесу", сиджу тут, розпустивши соплі, сповнений співчуття й симпатії до цієї "вовчиці"… І примусив себе знову стати злим і хитрим.

НЕ ВІРЮ В КАЗКУ ПРО ПОПЕЛЮШКУ

— Юліє Володимирівно, щодо труднощів молодих років — усе зрозуміло. Але ж тепер ви своїй дочці можете купити не лише стакан соку, але й завод, який його виробляє… Чи ні? Де ж та межа, після якої бідна дівчинка, що катає тракторні колеса, перетворилася на могутнього фінансиста і мільйонера? Тільки не розповідайте мені казку про Попелюшку, я її в дитинстві відлюбив…

— Просто настав день, коли в нашій країні дозволили офіційно займатися бізнесом. Напевно, пам'ятаєте той період: вийшов закон, за яким приходиш, реєструєшся — і ти вже бізнесмен. А якщо мені щось і подарували мої радянські бідність і залежність, то це бажання бути вільною і самостійно будувати своє життя… Я не сумнівалася ні хвилини. А от сім'ю — батьків особливо — довелося умовляти довго і наполегливо. Вони, виховані тією системою, повторювали мені, що це страх і ідіотизм, що треба з усіх сил (хоч як би обмежували, хоч як би мало платили) триматися за "заводську трубу" — я тоді працювала на воєнному заводі в

Дніпропетровську. Я їх не звинувачую — хіба могли вони, діти радянської епохи, відразу зрозуміти, що за заводською прохідною може бути якесь якісно інше життя?

Запитання в мене виникло зразу ж. І запитання не порожнє. Дуже добре і давно знаю я багатьох людей, які чомусь не розгубилися в ті страшні роки, коли на прилавках магазинів раптом залишились тільки морська капуста і оцет, коли сигарети можна було дістати лише в циганок на Хрещатику, а бюджетна зарплата стала просто купою купонів, за яку не можна було купити дві худющі курки… Саме в ці сіро-безнадійні дні зародився перший крупний капітал, і дуже сміливо й уміло сколотили його цілком конкретні люди. До того ж так легко, ніби все своє життя тільки й чекали свого шансу…