Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

Люди звикли до того, що суддя не буває справедливим. Люди багато до чого звикають. Вони були переконані, що жива душа, яку Господь дає при народженні кожному (а королівський суддя теж був колись маленьким хлопчиком, так-так, не дивуйтесь!..), давно покинула суддю — залишились тільки зле обличчя, мантія і дерев'яний молоток. А більше для його роботи нічого й не треба.

Але одного разу на суд привели молоду і красиву дівчину з весняним ім'ям Юлія. Вона, ясна справа, була страшною злочинницею — хотіла, щоб усі люди жили щасливо, щоб не було тиранів і катів, а головне — щоб люди перестали

звикати до всього потворного. Тому що, коли звикати до всього потворного, то перестаєш помічати, яке гарне світанкове сонце і райдуга після дощу, а значить — живеш тільки для того, щоб померти…

Тепер ви зрозуміли, що Юлія була страшною злочинницею? Так ось, за це король наказав судді оголосити дівчину винною і жорстоко покарати. Всі люди знали, що так і буде. Коли це таке було, щоб королівський суддя не послухався свого володаря! Ніхто й подумати не міг, що жива душа не покинула суддю, а просто заснула й дуже довго спала — є така хвороба, особливо часто вона чомусь зустрічається у тих, хто служить королям у деяких державах. Правда, як правило вона спить у них до самої смерті, поки її не розбудять на тому світі… А у нашого судді душа несподівано проснулася! До того ж, саме в той день, коли треба було судити дівчину Юлію. Суворий суддя одягнув мантію, взяв молотка, вислухав обвинувачення і голосно об'явив, що дівчина невинна. Тому що справді не можна не помічати краси світанкового сонця і райдуги після дощу, і польових квітів, і взагалі — всього прекрасного, що створив і подарував нам Господь. І не можна жити тільки для того, щоб померти!

І наказав суддя негайно відпустити Юлію.

Король, звичайно, страшно розгнівався. І наказав судді передумати. Але в судді вже жила людська душа, і він не послухався. Тоді король наказав варті зірвати з грудей колишнього королівського судді всі нагороди, відібрати всі золоті монети, а самого його віддати під суд! Так ті й зробили.

Але дівчина Юлія була вже на свободі. І всі люди чули, що вона невинна. І ще чули, що жити без радості не можна. І багато людей заборонили собі звикати до всього потворного. А цього король боявся більше за все на світі…

А в судді більше немає золота та нагород. І король

обіцяє посадити його у темницю. Але суддя все одно дуже щасливий — хіба може не бути щасливою людина, яка знову відчула, що у неї є душа?!.

Я розповів вам історію виправдувального судового рішення по Юлії Тимошенко. "Дурниця!.. Казки!.." — скажете ви. Тому я й розказав казку, хоча все саме так і було насправді. І живе на світі суддя з душею, що прокинулася. І є у нього ім'я, по-батькові і прізвище. І його зараз хочуть знищити.

А от ви не помічаєте, що до дуже вже багато чого потворного ви зуміли звикнути?..

ЦЕ Я ПІДСЛУХАВ…

Відчував я зі світлим сумом, як закінчується, наближається до обкладинки книжка моя про пані Юлю. Чи потрібна? Забутому вже замовнику — явно ні, для мене самого — може, найбільш потрібна в житті, головна з усього, що довелося за роки написати. Тільки не у мені ж справа — хочеться, щоб як можна більше людей прочитало її, може, непослідовну, але сумно-чесну…

І відчуваючи (автор завжди це відчуває, повірте на слово) невмолиме наближення останньої сторінки, знову зіграв я "у шпигуна", непомітно включив під столом диктофона, коли ми пили каву з молоком і печивом.

Ні, не зловити на чому-небудь, не спіймати на слові пані Юлю мені не хотілося. Просто цікаво стало — а як вона буде говорити не в диктофон. Дитинство, звичайно, тільки я мудрим і не прикидався…

— Пані Юльо, мені, знаєте, для себе самого цікаво, — я з хрустом надкусив печиво. — Чому саме Ви,^е задумую-

чись, готові платити будь-яку, найбільш страшну ціну за спасіння Батьківщини?.. Чому не про себе та своїх близьких думаєте (це ж не соромно, це — у природі людській!), а про всіх нас — різних, не святих, іноді несміливих, часто дріб'язкових і майже завжди корисливих. Я не тільки про інших кажу, сам не кращий!.. Скажіть мені — не як політик, просто по-людськи…

Пані Юля не відклала печиво, не відсунула чашку. Відповіла — просто так…

— Якщо чесно, мені часто ставлять це питання… Мені здається, будь-яка людина, що має хоч залишки совісті, не може спокійно на це дивитися…

Так я намагався підслухати.

СПАЛАХ

Це я спалахнув. Не пані Юля. Вона була дуже спокійна. Тільки бліда — до ранку досиділи…