Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

зветься — "Кучмівка"). І ніхто не поспішає з судами, які повинні або покарати їх, або звільнити. Якщо це — закон, то що тоді беззаконня? Я ділила їхні страждання, хвороби, голод. Замерзала, коли замерзали вони. І терпіла з ними побої, коли їх били. Разом з ними я щодня помирала від відчаю. І думала, що мільйони людей в нашій країні живуть не краще, ніж у в'язниці.

Я приріс до стільця. Вона не скаржилася. І навіть не демонструвала мужність. Вона просто ГОВОРИЛА НЕ ПРО ТЕ, ЯК СТРАЖДАЛА ВОНА, А ПРО ТЕ, ЯК

СТРАЖДАЛИ ІНШІ ЛЮДИ. Так, хлопці, не на барикадах, а на милому дачному диванчикові судилося мені зрозуміти, що відрізняє народного лідера від усіх інших. Таке діло…

— А навіщо Вас посадили, пані /ОльоР Щоб залякати? Губи пані стиснулися у сувору лінію, і тільки по цьому

здогадатися можна було, що не сталева вона — спливають нещадно у пам'яті тюремні "радощі". Але голос звучав звично.

— Період залякувань уже закінчився. Кучма й олігархічна верхівка просто вирішили знищити мене. Це був останній крок. Я не повинна була вийти з тюрми…

— Але все-таки Вас виправдали?

— Це окрема історія, — очі пані Юлі раптом стали дуже-дуже теплими, і я дав собі слово, що випитаю цю саму "історію" як би там не було, не забуду. — Я зараз про інше хочу сказати. У довершення до нашої розмови про популярність та агітацію… Люди, які мене охороняли в тюрмі, я не сумнівалася (а потім довідалася, що так воно й було), мали наказ створити для мене нестерпимі умови, щоб довести до самогубства… Навіть керівника державного департаменту по виконанню покарань, дуже порядну людину в літах, Кучма звільнив, підозрюючи у м'якому до мене ставленні, — я завмер. — Так ось, якщо й виконували мої сторожі волю на-

чальства, то без старання та ініціативи. І не дивно — не кати ж вони від Бога, їх земні матері народили, і вся їхня жорстокість — від тої ж таки сліпої безпросвітності, від якої потерпають всі — що в тюрмі, що на волі. А в'язні дивилися на мене з теплотою і повагою. Персонал, звичайно, не міг відкрито проявляти до мене симпатію, але таємно, непри-мітно, деякі мене підтримували — хто зайве покривало принесе на ніч (наче не помітивши того, що вже є), хто тихо, крізь зуби, прошепоче: "Тримайся, Юльо…" Дрібниці це, мабуть, але ж як вони допомагають там, у кам'яному мішку з постійно ввімкненим світлом, якби Ви знали! Кучма і не підозрював, що саме там, у камерах і коридорах СІЗО, він до кінця утвердить мене у тому, що я на вірному шляху. Дивно, президент — тюремник, а ті тюремники, що служать йому — звичайні люди, такі ж знедолені, як усі інші… Але тінь підозри несправедлива тюрма все ж на мене кинула — багато довірливих людей досі вважають, що "чесну людину не посадять". Дай їм Бог ніколи не пересвідчитися в зворотному на прикладі своїх близьких…

ТАЄМНО

, Пані Юля продовжувала говорити. Диктофон, мигаючи червоним оком, все записував, а я все думав — вона так і не згадала про те, про що мені розповів один поважний чоловік у погонах (прізвища, звичайно, не назву — не хочу, щоб він їх, ці самі погони, незаслужено втратив). Тоді він, звичайно, не при погонах був — на рибалці все відбувалося, біля тріскучого вогнища…

А розповів він мені — так, між іншим — що, привізши Тимошенко в тюрму, посадили її першим ділом в абсолютно чорну — без промінчика світла — камеру. Посадили — і "забули' про неї на три години… Спосіб давній, перевіре-

ний — запеклі бандити і то від повного мороку "пливуть дуже швидко, а вже всілякі там бізнесмени, з розкішних приміських котеджів привезені, так уже через п ять хвилин ридати починають, як діти — дуже великий контраст між звичними розкошами і жахливим чорним застінкам. Потім з надламаними "працювати" легше…

До чого це я веду? А до того, що він захоплено говорив: "Уявляєш, старий, вона мовчала! МОВЧАЛА СОБІ!!! Відчинили замок — а вона сидить на сумочці своїй арештантській… І ні однієї сльози! Ні хріна собі баба, уявляєш?!.."

Не уявляю. І сам би таким сильним бути, це точно, не зміг. Тому я — це я, а вона — Юлія Тимошенко… Та сама.

А ПАНІ ЮЛЯ ПРОДОВЖУВАЛА…

— До речі, інші в'язні — іншого слова для тих умов, в яких ми знаходилися, не підбереш — часто просто по-батьківському опікували мене. Хоч ніхто їх до цього не примушував, навіть навпаки — напевно ж вище начальство наказало не заступатися за "державну злочинницю"… Так ось — навіть під час обіду мені старалися виловити з величезного спільного котла тюремної баланди хоч трохи їстівний шматок…