Юрий Рогоза - Невиконане замовлення

— Значить, хочете, щоб люди взялися за зброю?

— Навпаки — роблю усе, щоб цього не було. Доведену до краю людину не треба закликати до насильства — вона піде на це сама, у сотий раз зрозумівши, що іншого виходу у неї немає. А зараз, слава Богу, вихід є. Скоро вибори. Парламентські. А там — і президентські не за горами. Навіщо ж вмирати за достойне життя, якщо за нього можна просто проголосувати?

/ правда — навіщо?..

— І ще одне хочу сказати, — ледве помітно посміхнулася пані Юля. — Об'єднання ми назвали ФОРУМ національного порятунку. ФОРУМ, а не ФРОНТ.

— Так що — влада постаралася "пересмикнути карти Р Тимошенко задумалася.

— З одного боку, напевно, так, і це теж. Наприклад, щоб таких як Ви — не ображайтеся — налякати… Але я думаю, що саме народ у своїх розмовах перейменував слово "форум" на слово "фронт". Саме наш народ — найбільш мирний і терплячий на світі…

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КОБЗАРЯ

— Що ж виходить, пані Юльо, це не Ви і Ваші соратники організували безпорядки у Києві 9-го березня?

— Ні. 9-го березня я була в тюрмі… Я думаю, взагалі ніхто нічого не організовував, надто швидко обурення людей "президентськими методами керівництва" вилилося на вулиці.

Я ніколи не забуду інший день — у грудні. Це було наступного дня після обнародування диктофонних записів розмов президента у своєму кабінеті, де він, не соромлячись, обговорював зі своїм оточенням можливість знищення журналіста Гонгадзе, схеми дискредитації лідерів опозиції і незалежних суддів, варіанти отримання незаконних особистих доходів, а також інші свої, м'яко кажучи, нешляхетні плани.

Я тоді працювала в уряді, вікна мого кабінету виходили на вулицю Грушевського, і мене відірвав від роботи шум натовпу. Я, гарно пам'ятаю, відчинила вікно і побачила багатотисячне море людей з примиреними між собою на цей короткий час червоними і жовто-блакитними прапорами. Я побачила спокійні, але впевнені обличчя людей, одухотворені справедливістю свого громадянського вчинку. Вони відкрито йшли сказати безчесним людям у президентському палаці — "ні". "Ні" — мирне, але настійливе! Я була в ту мить горда і щаслива за свою країну. Тому що переконалась остаточно: наші люди — не німа маса, вони — народ, в якого є гордість,

мужність і почуття справедливості! (це найбільш емоційні слова, які я почув від пані Юлі за весь час. І тут таки вона заговорила на звичній вже, такій не трибунній мові). — Я б дуже хотіла, якби у мене була можливість (того ж 9-го березня) розумно організувати обурених людей, але виступи виникли стихійно, на хвилі гніву, і влада кількома уміло здійсненими провокаціями зробила з них безпорядки, які потім довго показували по телевізору, смакуючи найгірші деталі…

— Думаєте, змогли б зупинити сутичку?

— Принаймні, зробила б усе, щоб її не сталося. Секунду я вагався — сказати чи промовчати… Сказав.

— Знаєте, а багато хто того дня жалів не тих, що мітингували, а міліціонерів. Я — теж…

Вона здивовано підняла брови:

— А як інакше? Щоб з байдужістю дивитися на все, що відбувалося тоді, треба не мати серця. Я пам'ятаю пронизливу мить, коли демонстранти вставляли в щити молодих солдатів червоні гвоздики, а ті, замість того, щоб їх прибрати, прикріплювали міцніше. Цієї миті мені здалося, що зараз вони всі, і солдати, і демонстранти, побратаються у одну велику команду заради боротьби за своїх батьків, матерів, дітей, коханих проти геноциду. Але тут "в самий раз" з'явилися провокатори і почали сутичку. Страшне видовище… Українські хлопці, замість того, щоб захищати народ від злочинців, б'ються зі своїми ж братами, захищаючи державного злочинця, на мою думку, Кучму і його камарилью… Це тяжко і неправильно…

/ повисла пауза. Ми двоє мовчали. І думали — я переконаний — про одне і те ж…

ЩОБ БУЛО ЧЕСНО

Було ще одне запитання (крім того, яке про тюрму), з котрим я не поспішав, тягнув час. До того ж спеціально.

Тому що вже полюбив пані Юлю — я давно признався. І все ж не міг я, насправді, не запитати її про Павла Лазаренка — занадто вже тісно переплели їхні політичні долі газети та телеканали. Прямо партія і Ленін — близнюки-брати! Я не вважаю себе генієм, але все ж таки навчило мене письменницьке ремесло відчувати людей, і тому ніяк не пов'язувалися вони у мене: чітка і мужня пані Юля — і Лазаренко, людина із зовнішністю директора ринку і замашками диктатора… Добре, чого тягнути?

— Пані Юльо, а що з Лазаренком? Ви ж з ним знайомі?

— Звичайно. Мене дивує, як зараз люди, котрі працювали з ним багато років як одна команда: Аеонід Кучма, Євген Марчук, Іван Кириленко, Сергій Тигипко, Віктор Пін-чук, Анатолій Кинах, Микола Азаров, Микола Швець та багато-багато інших, нині роблять вигляд, що знати його не знали і ніколи ніякі питання з ним не вирішували. Сміх і сум.