Мария Згурская - Микола Амосов

А поранених все привозили й привозили. Амосов писав: «Знову працювали до другої години ночі. Ні, не працювали, а борсалися, намагалися щось організувати, пересортувати, проте нові машини із замерзлими, пораненими, все змітали».

Поступово робота налагоджувалася, підключили опалення, каналізацію, електрику, водопровід, обладнали операційні, перев’язочні, рентген, привезли нових фахівців: невропатолога, окуліста, ларинголога.

Однак проблеми залишалися, багато поранених умирало після ампутацій. У найважчих нетранспортабельних поранених з переломами стегна, пораненнями колінного суглоба, єдиним засобом лікування яких було гіпсування за Юдіним, прогресу не відчувалося, ефект від лікування був невеликий. Трималася висока температура, низька опірність організму не давала жодної надії на боротьбу з інфекцією. Амосов пише: «От вже ці колінні суглоби: Бочаров (та й сам Юдін) стверджують, що глухий гіпс з ними робить дива. Мовляв, якщо почалося гнійне запалення – артрит, – достатньо розкрити порожнину суглоба, накласти гіпс, і все буде гаразд. Ми вже зробили десяток таких операцій, загіпсували, але бажаних результатів поки не досягли».

Тоді ж відбулася дуже важка для Амосова подія. На руках у нього помер поранений, причому поранений не важко – осколкове поранення передпліччя з пошкодженням кістки. Амосов планував операцію під місцевим наркозом – операція безпечна, тож він збирався зробити провідникову анестезію – новокаїнова блокада нервів плечового сплетіння дає повне знеболення на годину або й більше, жодних ускладнень. Микола Михайлович робив таку анестезію, коли працював у Череповці, завжди вдало. Ніщо не віщувало трагедії. Все було виконано правильно, але хворий помер – важке несприйняття новокаїну, так буває, поранений помер від алергічного шоку.

Провини хірурга в цьому немає, але Амосов не міг собі пробачити, звинувачував себе: «Я вбив людину. Але ж хотів урятувати». «Мало, що хотів. Під іншим наркозом – був би живий». Так, якби не помер від газової. «Від такої обмеженої – не помер би, ти знаєш». Знаю. «І взагалі – який твій актив? Рани загоюються самі по собі. Природа. А ти тільки метушишся поряд. Чи багатьох ти реально врятував?»

Лікар хотів тоді звести рахунки з життям. У перев’язочній, просто на столику, завжди стояла напоготові велика коробка з ампулами знеболювального і шприци. Микола Михайлович, як виявилося, взяв кілька ампул морфію і ввів їх собі дорогою додому. Він був у розпачі: «На фронті ворог стріляє, а я тут убив людину!»

Його тоді врятував Аркадій Олексійович Бочаров – він зайшов у перев’язочну з питанням: «Де Микола Михайлович?» Лідія Денисенко згадувала потім: «Я кажу: “У нас нещастя”». Аркадій Олексійович відповідає: «Знаю. Де Микола Михайлович?» – «Пішов на квартиру…»

Бочаров вчасно розшукав Амосова – промив йому шлунок і цілу ніч не відходив від нього ні на мить, розповідаючи про різні важкі випадки з практики хірургів…

«Смерті, такі от – жахливі – бувають у кожного хірурга. Ти повинен бути готовим до цього. І ще будуть, не врятуєшся». Він говорив тихо, наче заколисував. Розповідав про різні жахливі випадки. У нього також бували. В жодній професії не буває такою очевидною провина лікаря в смерті пацієнта, як у хірургів. Іноді – декілька поспіль», – згадував його слова в «Записках польового хірурга» Амосов.

Пізніше Амосов опанував і нейрохірургію, з якою раніше був абсолютно не знайомий, і знов йому асистувала Лідія Денисенко. Але найбільшим занепокоєнням Амосова були інфекції колінного суглоба, з якими ніяк не вдавалося боротися: «Ось що нас неймовірно гнітить. Установка «юдінців» – при появі гною розкрити суглоб, накласти гіпс – і все гаразд! До дідька! Пораненого продовжуе лихоманити, він худне, виснажується, відтак через два-чотири тижні розвивається важкий сепсис. Якщо ногу не встигнути ампутувати – смерть».

Амосов до хрипоти сперечався з корифеєм методу глухого гіпсування Бочаровим. І вирішив, якщо від знаменитого методу немає ефекту, він шукатиме свій.

Урешті Амосов придумав нову операцію – «варіант економної резекції колінного суглоба зі збереженням зв’язок. Щоб залишити надії на згинання, пішов до моргу й спробував на трупі. 22 березня зробив таку операцію. Хлопець – Саша Білібін, поранений в коліно, внаслідок чого розвинувся гнійний артрит. Артротомія, глухий гіпс – жодного толку: сепсис загрожує життю. Можна ще ампутувати і врятувати. Не хоче. Запропонував спробувати нову операцію. «Маю надію, але не впевнений». – «То робіть, Миколо Михайловичу!»