Мария Згурская - Микола Амосов

Другий семестр уже минав легше. Крім основних предметів навчального плану, Амосов почав захоплено вивчати фізіологію, читати і думати про теорії мислення, про регулювання функцій. На початку 1936 року помер Іван Петрович Павлов – вчений і герой юності Амосова. Спочатку майбутній хірург мріяв про кар’єру вченого-фізіолога, він навіть і не думав про операції.

Атмосфера в інституті ставала напруженою – розгорталася «справа лікарів». Газети та радіо тріщали про отруйників, заарештували лікарів Левіна і Плетньова. Викладачі інституту всерйоз побоювалися великих чисток у своїх лавах, хоча Архангельськ і не Москва. Амосов критично ставився до офіційної версії цих арештів, не довіряючи пропагандистському галасу, однак побоювався, що серед професури будуть репресії, на щастя, обійшлося.

Тим часом його шлюб тріщав по швах, стосунки з Галею періодично загострювалися, позначалося роздільне життя й бідність. Любов минула, сімейне життя набридло, дітей не було. Обговорили становище з дружиною і вирішили пожити окремо. Микола Амосов з Галиною розійшлися після шести років шлюбу.

1 липня 1939 року Амосов отримав диплом лікаря з відзнакою, вступив до аспірантури з військово-польової хірургії. Амосов згадував, як це сталося, – майже випадково: «Перед закінченням інституту директор Раппопорт (з військових лікарів) запропонував аспірантуру з військово-польової хірургії на своїй кафедрі. Місце було єдине – я погодився. Так прозаїчно потрапив у хірургію». Потім Микола перевівся до клініки факультетської хірургії, до професора Д. Л. Цімхеса, з яким ще згодом доведеться зустрітися й після війни. Цімхес буде науковим керівником дисертації Амосова, але значно пізніше.

Що дивно, спочатку Амосову хірургія навіть не подобалася – «не лежала душа до хірургії, вирішив дотягти до літніх канікул і проситися до Москви, перевестися на фізіологію». Але до Москви потрапити не вдалося і Амосов залишив аспірантуру. Він рветься на практичну роботу і приїжджає в рідні краї, до Череповця, починає працювати ординатором у хірургічному відділенні міжрайонної лікарні та одночасно викладати в фельдшерсько-акушерській школі.

У лютому 1940 року Амосов, студент-заочник індустріального інституту, запропонував на дипломну роботу проект паротурбінного трансконтинентального літака! Захист минув блискуче й Амосов отримав від ВЗІІ диплом інженера з відзнакою.

Так він жив і працював до самого початку війни.

У 1941 році М. М. Амосов був призваний до лав Червоної армії. Протягом усієї війни він служив на Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. Амосов був провідним хірургом польового рухомого госпіталю-2266.

«Працюємо як прокляті з восьмої ранку до другої ночі», – писав Амосов. У війну їхній госпіталь на кінній тязі, де було всього п’ять лікарів, прийняв 40 тисяч поранених! «І ми жодному не дали померти від кровотечі», – зазначав Микола Михайлович.

За посадою йому належало вести «Книгу записів хірурга», в якій відзначалася вся робота за кожен активний день: операції, смерті, надходження, евакуації, примітки до них. Саме за нею в 1974 році Амосов написав повість «ПРГ-2266, або Записки польового хірурга». Микола Михайлович згадує: «За всю війну мені не довелося бути свідком помітних, ефектних героїчних вчинків… Але я бачив інший, повсякденний, щогодинний героїзм, бачив масову мужність».

«Записки польового хірурга» будуть згодом, в 1973 році, опубліковані в журналі «Наука і життя». У передмові до повісті видатний радянський письменник Б. Полєвой написав: «У минулій війні, найбільш грандіозній з воєн, які коли-небудь кривавили земну кулю, радянська людина, трудівник, творець, відстоюючи свою Батьківщину і свої ідеї, постала перед світом наче билинний російський богатир». Дійсно, військова медицина здійснила у своїй галузі не менше героїчних справ, ніж представники інших родів військ. І книга хірурга саме про героїзм людей у білих халатах, про їхню мужність, самовідданість, про їхні проблеми та звершення.

З перших днів війни Амосов працював хірургом у комісії з мобілізації. Але він хотів служити сам, здав начальнику військкомату свій «білий квиток» і був прийнятий до сформованого польового госпіталю ПРГ-2266 начальником хірургічного відділення. Начальником госпіталю був військовий лікар 3-го рангу Борис Прокопович Хамінов – фігура помітна. До ПРГ-2266 прийшли працювати як уже знайомі Амосову люди – другий ординатор Череповецької лікарні Лідія Яківна, близький друг Миколи Михайловича, череповецькі операційні медсестри Тамара і Тетяна Іванівна, – так і нові: комісар Медведєв, політрук Шишкін, начальник АГЧ Тихомиров, начпрод Хрустальов, операційна сестра Зоя, лікарі – хірург Чернов і два терапевти, рентгенолог і аптекар з Ленінградської області.