Мария Згурская - Микола Амосов

У 1928 році Амосов перейшов до восьмого класу. Як він згодом написав: «на межі 15–16 років і я сам, і життя, й країна змінилася». Закінчився неп, почалася колективізація: приватні господарства зліквідували, створювалися колгоспи. У класі Амосова вчилися не тільки робітничо-селянські діти, але й «залишенці» – діти, батьки яких належали до «нетрудових елементів», позбавлених виборчих прав, так званих «колишніх» – дворян, купців, кулаків, священиків. Амосов пригадував, що в класі всі знали про таких дітей, але стосовно них не було цькування, вони не зазнавали жодної «дискримінації». Хоча, безумовно, політичне життя вирувало довкола, і навіть хлопчики знали, що таке план індустріалізації, перша п’ятирічка, «шкідники», «лівий нахил» – Троцький, «правий ухил» – Зінов’єв, Бухарін, Риков. Однак наразі всіх їх сварили тільки на словах, засуджували, але не судили. З часом політика почала змінювати життя все активніше: розпочалася боротьба з кулаками – спочатку податками, а потім розкуркулюванням. Партія навіть восьмикласників посилала читати дядькам у селах «Запаморочення від успіхів», примушували й Амосова, хоча він і був далеким від політичного ентузіазму. Проте не міг не бачити, як на базарах у Череповці та в селах ламали кіоски і крамнички приватників, за рік всі товари щезли, були запроваджені талони, а відтак і картки. Мати Амосова до колгоспу не вступила, вона визначилася як службовець і зліквідувала особисте господарство, до цього й так давно йшло – працювати там було нікому. Амосов з матір’ю жили в новому маленькому будиночку – особистій маминій власності після розлучення. В 1929 році сестра Маруся закінчила інститут і поїхала працювати на лікарську дільницю за 20 км. Амосови тоді остаточно відмовилися від матеріальної допомоги батька.

У шкільних справах Миколи також були новини: програма помінялася, після 7-го класу багато учнів відсіялося, і з двох класів було створено один. У середніх школах запровадили спеціалізацію – в школі Амосова вона була «лісотехнічною»: лекції читали інженери з ліспромгоспу. Усе це було новим і цікавим: незнайомі предмети, походи «в поле» – працювати з приладами на практиці.

У 1930 році закінчилися шкільні роки. Замість 9 класу учнів розподіляли: або до Череповецького механічного технікуму, або в Ленінград (в Оранієнбаум) – до лісового. Череповецький механічний технікум був заснований ще в ХІХ столітті, тоді він називався Олександрівським технічним училищем, яке випускало механіків. Тепер, коли індустріалізація країни вдихнула нове життя, в його стінах почали готувати техніків для лісової промисловості та електростанцій. До цього технікуму і вступив Амосов. З учорашніх школярів створили окремий клас і зарахували їх на другий курс. «Школярів» почали прискорено навчати, аби вони змогли наздогнати основних студентів-«техніків». Займалися по вісім годин: математика, фізика, хімія, механіка, креслення, потім почалися спецпредмети – парові котли, машини, турбіни… Амосов писав: «Техніка мені подобалася, читав про парові турбіни, котли, дизелі. Винаходив машину для укладання дощок в стопи, робив креслення».

Вчитися було важко, але цікаво, до того ж нараховували стипендію – цілих 30 рублів! Багатство, як на ті часи.

Рік навчання пролетів, а темпи індустріалізації вносили корективи. Вимагалося ударно завершити п’ятирічку, студентів «техніків» відправили «ліквідовувати прорив» на лісопильних заводах півночі, за Біле озеро; на Кемському заводі гостро не вистачало робітників. Робота була важкою і одноманітною – вивозити дошки на вагонетках і укладати в стопи. «Спочатку було дуже важко, – згадував Амосов, – виснажувався вже перед обідньою перервою, а відтак ще чотири години тягнути. До гуртожитку спочатку приходив ледь живий. Потім втягнувся. З жахом уявив: а якщо так усе життя? Зрозумів, чому культурні робітники пішли в революцію – заздрили. І я б пішов».

Але саме тоді визначилися основні пріоритети в житті майбутнього вченого: «На першому місці завжди була робота, на другому – пристрасть до вигадування, конструювання. До науки? Я завжди соромився називати себе вченим. Однак усе своє життя створював моделі, малював схеми, аби зрозуміти суть системи. Почалось все ще там, на першому курсі, на «прориві», в завошивленому гуртожитку я вже вигадував «автомат для укладання дощок у стопи». Потім у житті було ще багато винаходів, малих і великих. До практичного застосування довів тільки один, проте дуже серйозний: АШК – апарат штучного кровообігу, однак це сталося через 20 років». Насправді вже згодом, ставши хірургом, Амосов спроектує не лише апарат АШК, але й вперше в світі застосує модель спеціального серцевого клапана, а в останні роки він все більше уваги приділяв проблемам біологічної кібернетики. Фактично Амосов, як учений, став одним з перших і найбільш активних та послідовних поборників кібернетизації медицини. Так «пристрасть до вигадування і конструювання» дасть поштовх новим напрямам у науці майбутнього.