Мария Згурская - Микола Амосов

Після «прориву» знов почалося навчання. Амосов відзначав, що всі якось дуже й раптово подорослішали. Дозвілля проводили на квартирі в його друга Леоніда Тєтюєва, де збиралася молодь; приходили, сперечалися, навіть зібрали струнний квартет.

Восени Амосова – одного з найбільш успішних «школярів» – перевели до «техніків»: їх передбачалось випустити достроково, цього вимагала п’ятирічка. Останній рік навчання завершився практикою – півроку на лісопильному заводі в селі Луковець. Відразу після практики «технікам» оголосили, що навчання завершилося.

У 1932 році Миколу Амосова було розподілено до Архангельська на лісозавод імені Молотова. Як він сам підвів риску: «Юність закінчилася. Щаслива? Мабуть що так».

На електростанції в Архангельську М. М. Амосов відпрацював механіком три роки. Електростанція давала струм загальній мережі міста і лісозаводам. Таких заводів було п’ятнадцять, їх називали «валютним цехом країни» – дошки пиляли на експорт. Той, куди потрапив Микола, був найбільшим, «будовою п’ятирічки». Амосова взяли на штатну посаду змінного техніка, або інакше – змінного майстра чи змінного механіка – командира над усією зміною, як іронічно пригадував Амосов, «можна назвати й зовсім пишно – «начальник зміни». Перед нами вони всі були з робітників (ото часи – начальник у 18 років!)». До обов’язків змінного майстра входило виконання графіка навантажень, щоб електростанція справно видавала необхідну потужність.

Опанування професією минуло успішно і доволі швидко. Парогенератори електростанції працювали на деревній трісці і тирсі – відходах після розпилювання колод на лісозаводах. Тріска подавалася на станцію до казанів і на склад стрічковими транспортерами. Вони тяглися через заводський двір на високих стовпах. Для роботи на складі була команда з дванадцяти дівчат на чолі з їхньою «бригадиркою». І ця подача палива завдавала найбільше клопоту. Його не економили, тріска була в надлишку, нею засипали територію селища, тому весь завод і селище стояли на трісках шаром більше двох метрів.

Усі проблеми корінилися в неритмічності: навіть якщо лісозавод простоював, все одно енергію в мережу треба було подавати, починався аврал, особливо взимку в години пік – вранці й увечері. І після одного тижня стажування вчорашніх студентів-«техніків» поставили працювати нарівні з «дорослими». Втім, молодь втягнулася швидко, Амосов потім згадував, що робота була відповідальною, але не дуже складною, головне – не розгубитися в критичній ситуації. Пізніше, вже будучи заслуженим хірургом, він описував свою першу аварію на станції: «Пам’ятаю першу аварію вночі. Лампочки почали яскраво світитися, машиніст кричить: «Зараз вирубає!» Це означає, що наша ділянка мережі відключилася від системи, навантаження впало, і спрацював автомат, турбіну відімкнуло. Тут починається справжнє пекло – світло гасне, запобіжні клапани на котлах зі страшним свистом викидають пару під дах, димососи зупиняються, пара, дим та іскри заповнюють усю котельню. Молоді робітники тікали від котлів на вулицю. А ти – командир, за все відповідаєш! Звичайно, в кожного робітника на такий випадок інструкція, але потрібно, щоб вони не розгубилися, зробили все як годиться. Вперше я також злякався, толку з мене було мало, в напівтемряві заблукав на сходах, але все обійшлося – хлопці справу знали. Потім вже не боявся. Якщо порівнювати з кровотечею при операції на серці, які я проводив упродовж чверть століття, така аварія – дитяча забава».

Амосов першу зиму в Архангельську згадував як адаптацію до побуту, освоєння професії, людських відносин. Незважаючи на дружній колектив і хороших товаришів по роботі, йому не вистачало приватності – в кімнаті він жив ще з трьома робітниками, обтяжувало те, що рідко вдавалося поміркувати, завжди хтось розмовляв. І звичайно, знову книги, книги, книги. На заводі була дуже пристойна бібліотека. До того ж цієї першої зими Амосову довірили важливу справу: займатися з робітниками, готувати їх до складання техмінімуму. Спочатку він навчав кочегарів, потім машиністів – вони були молоді, з трьома-чотирма класами початкової школи, семирічка серед робітників тоді вважалася «освітою» і була рідкістю. Вчилися в нього із задоволенням, занять не пропускали, комісія в усіх приймала іспити. Амосов писав: «Всі хвилювалися, я також. З кочегарів почалося моє викладання, відтак на все подальше життя».

Так минула перша зима 1932/33 років. Відтак трапилося нове нещастя: в березні раптово важко захворіла мати. Амосов терміново виїхав до Череповця, потім до Ольхового. Єлизавету Кирилівну довелося покласти до лікарні, стало трохи краще, але виписали її приблизно через місяць. Вдома вона навіть спробувала працювати, проте не змогла. Єлизавета Кирилівна майже щодня ходила до медпункту – в цей час уже відкрили пологовий будинок, працювала молода акушерка. Збулося те, про що вона мріяла впродовж усього життя – приймати пологи в лікарні, однак це їй вже не судилося. Прожила Єлизавета Кирилівна ще рік і навіть устигла познайомитися з невісткою Галиною.