Мария Згурская - Микола Амосов

Практично відразу виїхали до місця дислокації – десять днів у військовому ешелоні, в товарних вагонах, на голій підлозі, по кілька діб стояли на станціях, проходило багато ешелонів, всі вже знемагали від неробства і невідомості. Але особливо важкими були зведення з фронтів – відступ, здача одного за одним радянських міст, бомбардування Москви.

На фронті М. М. Амосову довелося ніби знов переучуватися. Досвіду військової хірургії в нього не було, як і в багатьох інших лікарів, але життя постійно вимагало вдосконалювати свої знання, підвищувати професійну майстерність. Від чітких дій хірурга і всього медичного персоналу багато в чому залежала боєздатність солдатів, їхнє життя.

Амосову довелося в прискореному темпі вивчати «Вказівки з військово-польової хірургії», де була викладена єдина доктрина військової медицини. Для нього такий підхід був новим, спочатку він навіть не погоджувався: «Дуже цікаве поняття «Єдина доктрина військово-польової хірургії». Це означає: всі хірурги на всіх фронтах повинні лікувати поранених однаково, за цими самими «Вказівками». І тут регламентація! Де ініціатива? Ні. Далі читаю розумне пояснення. Виявляється, регламентація потрібна тому, що на великій війні хірургією займаються в основному не хірурги, знань у них немає, а від ініціативи – одні втрати. Сама суть. Чотири «кити»: сортування, хірургія, госпіталізація, евакуація. Обробка ран: розсічення НЕ зашивати, при переломах – шини, гіпс – у тилу. Живіт і груди оперувати в перші години».

Після недовгого періоду навчань у тилу, в серпні 1941 р. ПРГ-2266 вже впритул підходить до фронту. Було отримано наказ: «4-го серпня до 18.00 розгорнутися в районі м. Рославль і прийняти поранених від МСБ». Але війна випереджає, війська відступають все далі і далі на схід, тому ПРГ-2266 відступає з усіма. Рославль уже взято німцями. ПРГ-2266 тепер за наказом санвідділу армії передислокований до Сухиничів. Там розгорнули госпіталь у будівлі початкової школи і прийняли перших поранених. ПРГ-2266 увійшов до ПЕА – польового евакопункту армії, який складався з ЕП – евакоприйомника і трьох ПРГ. Всіх поранених привозили на санітарних поїздах, на ЕП їх розвантажували й сортували. Важких, головним чином нетранспортабельних, розвозили по госпіталях, де й лікували та готували до евакуації. А госпіталю, де працював Амосов, дісталася роль ГЛП – госпіталю для легкопоранених. Перед війною ГЛП не було в медичних штатах, це дітище перших місяців війни. Оскільки втрати були дуже великими, а солдатів з безпечними легкими пораненнями також відправляли в загальному потоці евакуації і плутанини глибоко до тилу, на Урал, то ГЛП був виходом із ситуації. У його статуті декларувалося: «Категорично забороняється евакуювати легкопоранених за межі армії»; «Лікувати в умовах, максимально наближених до польових»; «Проводити військове навчання». ПРГ-2266 був розрахований на 1000 легкопоранених, профіль – наскрізні і дотичні кульові та дрібноосколочні поранення м’яких тканин кінцівок, грудей і живота. Поранення наразі прості.

Амосов професійно зазначає: «Яка вже тут хірургія! Почекати, не чіпати – і заживе. Але я вперше бачив поранених, тому було цікаво». Там же, в Сухиничах, Амосов робив першу «військову» операцію – видалив осколок. Госпіталь зростав – уже на 1150 поранених. З переміщеннями фронту переїжджав і ПРГ-2266 – евакуювався до Козельська, Перемишля, Калуги. Був наказ: «З поранених сформувати піші команди. Тих, хто не може йти, – везти на підводах. Нікого не залишати».

Госпіталь бомбили, і неодноразово – занадто близько він був до фронту. У жовтні ситуація на західному напрямку була дуже важкою. Німці загрозливо близько підійшли до Москви. ПРГ-2266 відступав за Москву, по Рязанському шосе і далі на схід, за Люберці, зупинилися в Єгор’євському, майже сто кілометрів від Москви.

Госпіталь підвищили в ранзі – тепер ПРГ-2266 приймав поранених середньої важкості.

Було дуже багато поранених, Амосов працював майже цілодобово, освоював нові хірургічні методики. З резерву до госпіталю прислали нову групу медиків. Серед них опинилася Ліда Денисенко. Згодом вона стане дружиною Миколи Амосова і буде з ним до самої його смерті, вони проживуть разом майже 60 років.

Микола Михайлович так описує її у своїх військових мемуарах: «Висока, худа, білява: досить гарна. Дуже скромна. Студентка третього курсу педінституту в Смоленську. Скінчила курси медсестер під час фінської, але тоді на війну не встигла, а нині – пішла добровільно.