Мария Згурская - Микола Амосов

Ось її історія. Медсанбат. Ліс. Рухома оборона. Більше їздили, але декілька разів оперували впродовж кількох діб, поранені вмирали. Знаменита Соловйова переправа через Дніпро. Повтрачали всі машини, загинули люди. Дали нове майно, дивізію поповнили. Знову робота. У жовтні – прорив німців на Вязьму. Оточення. Наказали: «Виходити дрібними групами». Опинилася в лісі з подругою, німці поруч, чутна мова. Їх підібрали наші солдати, з якими й виходили протягом тридцяти днів. Страх, голод, холод. Німці, обстріли, зрадники в селах. Втратили двох людей. Обносилися, знесилились. Нарешті потрапили до партизанів, і ті перевели їх через лінію фронту».

Ліда Денисенко, заледве потрапивши до госпіталю, захворіла, тож Амосов по відношенню до неї, як до працівника, був налаштований вельми скептично – він завжди дуже вимогливо ставився до своїх співробітників. Але як тільки новенька зміцніла, Амосов із задоволенням відзначив, що працює вона відмінно – все в руках горить.

Однак вимогливим він був і до себе, може, навіть більше, ніж до інших. У ПРГ-2266 вмирає перший поранений від газової гангрени гомілки. Амосов звинувачує тільки себе: недоглянув чи не оцінив важкості, «робили розрізи, чекали, а потрібно було ампутувати стегно. Можливо, був би живий. Кретин і дурень я. Не мені керувати хірургією в госпіталі».

Узагалі через госпіталь Амосова пройшло трохи більше 40 тисяч поранених, з них майже половина – важкі та середньої важкості: з ушкодженням кісток, глибинними ранами грудей, живота і черепа. З них померло понад сімсот. Амосов з гіркотою писав: «Величезне кладовище, якби могли зібрати всіх разом. У ньому були й могили тих, що померли від моїх помилок». Кожен померлий поранений відгукувався болем у його серці.

Поступово Амосов освоює нові прийоми військової медицини, обробку ран, вогнепальних переломів. Головний хірург польового евакопункту Аркадій Олексійович Бочаров (дружба Амосова з яким збереглася на все життя) навчав хірургів глухому («юдінському») гіпсу, названому так за іменем знаменитого російського хірурга й вченого С. С. Юдіна. Амосова дуже бентежила ця методика: «Як так, гіпс прямо на оголену рану? Виявляється, ще після фінської війни в хірургічних журналах писали про глухий гіпс. Історія в нього давня, і джерела російські. Від Пирогова, з Кавказької війни. Переваги для лікування переломів: уламки не можуть зміститися, правильно і швидко зростаються, поранений може ходити, наступаючи на ногу, відсутня атрофія м’язів. Але для рани – сумнівна перевага. Не вірю, що мікроби гинуть у гною, який повільно просихає через гіпс, та й спостерігати за раною неможливо – раптом флегмона, гнійні затікання, газова, сепсис? Техніка гіпсової пов’язки дуже важлива, застосовується строго стандартизований метод, його легко засвоїти». Згодом ця методика була поліпшена Амосовим, його метод значно зменшив смертність від сепсису при таких ранах.

А під Москвою відбувалися важкі бої. Війська Червоної армії зупинили ворога і перейшли в контрнаступ, госпіталь чекав: скоро прибудуть поранені – вже з тих, що наступають, швидше за все їх буде багато, тож потрібно бути в повній готовності. І ПРГ-2266 не підвів, робота була чіткою, злагодженою, багато в чому завдяки самовідданості, дисципліні й приголомшливій працездатності М. М. Амосова та його колег.

Перед новим 1942 роком госпіталь перевели до Подольська, там вони знов розгорнулися. Надходження були великими. Й далі втрати – привезені після бомбардування важкі поранені загинули, Амосов, як завжди, звинувачував себе – поквапилися з операцією, а треба було вичікувати, поки підвищиться кров’яний тиск: «Так важко дається досвід».

23 січня надійшов наказ: негайно переїжджати до Калуги. Там під потреби госпіталю віддали триповерхову будівлю колишньої духовної семінарії. Напівзруйновану, холодну, втім, усе місто було в руїнах, будинки спалені чи висаджені в повітря, неприбрана техніка, замерзлі трупи німців.

У семінарії вже розміщували поранених, не чекаючи, поки закриють проломи в стінах і розбиті вікна, ставили грубки, каганці, поступово облаштовувалися. Кожен день привозили нових поранених. Лікарі працювали по 24 години на добу, змінювалися бригади.

Амосов з гіркотою згадував: «Гнітюча картина. Майже тиждень лежачих поранених збирали до ПРГ та МСБ в Сухиничах, Мосальску, Мещерську. Перед цим вони лежали в сільських хатах. Тільки три дні тому їх почали перевозити до Калуги. Більшість поранених були не оброблені – багато днів їх не перев’язували, пов’язки намокли. Крім цього, вони всі дуже втомлені. Півтора місяця виснажливого наступу в мороз. Мені доведеться серед поранених «виловити» термінових і вибрати першочергових. ЕП перев’язав не більше десятої частини – тих, чиї рани кровоточили. Потрібно зібрати поранених у голову, котрі без свідомості. Виділити щелепно-лицьові поранення. Я вперше побачив цих нещасних. Вони, крім всього іншого, ще й голодні: їх потрібно спеціально годувати і поїти – цього ніхто робити не вміє. Найважчі поранені не ті, що кричать. Вони тихо лежать, бо немає сил, їм вже ніби все байдуже». Додавало проблем і те, що начальник госпіталю Хамінов, мабуть, зламавшись від труднощів, запив, і Амосову довелося, крім власне хірургії, ще й вирішувати організаційні питання – харчування, опалення, ремонтні роботи тощо. Після всього начальникові госпіталю довелося повною мірою відчути на собі знамениту амосовську «різкість»; вона, мабуть, подіяла, Хамінов дав обітницю не пити.