Мария Згурская - Микола Амосов

Госпіталь після Сталінградської битви був передислокований до Покровського, повністю спаленого німцями. Тому його розмістили поруч, у Вугільному, яке також було сильно зруйноване. І знову військово-медичні будні: розгорнути перев’язочну, розсортувати і нагодувати поранених, багатьох було потрібно оперувати… І робота з раннього ранку до пізньої ночі. У госпіталі – шістсот поранених, безліч дуже важких.

Проте надходження поранених скоротилися після 16 лютого. Армія просувалася вперед, а поранених везти далеко, дорога до госпіталю тільки санна, машини не проходять.

У березні 1943 року начальник госпіталю отримав наказ: «Передислокуватися своїм транспортом до села Кубань». Там ПРГ-2266 провів усю весну. Поранення важкі, Амосов знов успішно застосовує свої методики. До цього додалася ще одна проблема – поранення грудей. Рани легенів дуже важкі, як закриті, так і відкриті: «Закритий пневмоторакс: вихід повітря в порожнину плеври, накопичення крові. Лікування – проколи, відсмоктування крові. Відкриті пневмоторакси: зяючі рани грудей з оголеними легенями – дихальна недостатність – нагноєння – сепсис – смерть. Методики медсанбатів – зашити рану і швидше відправити – недосконалі: в госпіталях шви прорізаються, пневмоторакс відкривається – нагноєння – смерть. Разробив свою операцію – зашивати рану легені та грудної стінки. Спробував на випадковому пораненому – добре, але складно й страшно». Крім операцій, Амосов читає лекції з курсу військової хірургії для медичних сестер, навчає їх своїм методикам, з 20 квітня місяць провів на курсах в Єльці.

5 липня почалася битва на Курській дузі, госпіталь Амосова успішно виконував свою частину роботи, його хірургія врятувала багато життів.

25 липня – госпіталь розгортається на новому місці – в селі Кам’янка. І знов напружена робота. Прийняли 1700 осіб, з яких померло лише кілька.

Потім переїхали до України, до містечка Семенівка, там госпіталь розгорнули в будівлі старої земської лікарні – три корпуси, лазня, кухня, пральня. Госпіталь знов почав працювати на повну силу, підлікували мало не дві тисячі поранених.

Восени ПРГ-2266 пересувався на захід, до Білорусії. Амосов, який бачив військові жахіття на власні очі, все одно був вражений – випалена земля: «Чим далі просуваємося Білорусією, тим більше згарищ, і свіжі, й старі – це за партизан. Непросто давалася партизанська війна. Сміливий наліт, диверсія – відповідні репресії – спалені села, розстріляні жителі. Важко сказати, який баланс життів. Коли бачиш цих жінок і діточок в лахмітті, що порпаються на згарищах, дивляться голодними очима, в грудях глухо піднімається ненависть до німців».

Госпіталь рухається до Гомеля, де і передбачалося його розгорнути. Але фронт стоїть, тому ПРГ-2266 зупинився в селі Ларищево, за дванадцять кілометрах від Гомеля. Поки поранених не привозять, госпіталь відпочиває. Поступово Ліда Денисенко привертає все більшу увагу Амосова, вони часто розмовляють, коли є вільна хвилинка – разом гуляють.

4 листопада під вечір приїхали на нове місце – до села Хоробичі – чотириста п’ятдесят будинків, майже зовсім цілі. ПРГ-2266 почав працювати в ГБА (госпітальній базі армії) у складі: ПРГ-2266, ГЛР і ЕП. Все було підготовано для великої роботи, попереду була зима, і завдання стояли важкі.

Враховуючи минулий досвід, організація розгортання госпіталю була поставлена на вищий щабель, обладнано декілька відділень, операційні, перев’язочні, все, що потрібно для безперебійної роботи, очікувалося велике надходження поранених. З 10 листопада почалася робота. До госпіталю привезли всіх нетранспортабельних з ПРГ першої лінії та спеціалізованого ПРГ (з черепно-мозковими травмами), були зайняті майже всі ліжка.

Відтак поранені прибували й прибували. Щовечора приходила автоколона й привозила до ПРГ-2266 сотню, а то й більше поранених, під госпітальні приміщення почали займати, крім уже обладнаних, й найближчі хати. Будинки, певна річ, всі були зайняті військовими, але було не до церемоній. Амосов писав про це: «Машина під’їжджала, начальник стукав у двері рукояткою пістолета. Санітари заносили поранених в хату і складали на підлогу, на ліжка, на лавки, на пічку. Квартиранта не виселяли – живи разом з пораненими». Загальна кількість поранених в госпіталі була більше півтори тисячі. Але безладу не спостерігалося. Амосов недарма називав себе педантом, саме ця педантичність допомогла йому так організувати роботу госпіталю, що все працювало як добре налагоджена машина. Персоналу, звичайно ж, не вистачало, проте легкопоранені й ті, котрі одужували, виконували посильну роботу, за пораненими доглядали господині будинків.