Мария Згурская - Микола Амосов

Амосов писав про роботу госпіталю: «До 23 листопада кількість поранених досягла 2350! З них півтораста – в команді одужуючих. У нас було сім сотень на далеких вулицях, за два кілометри від центру. Вони не пройшли санобробку, але багатьох перев’язали на місці. Решту вимили і пропустили через головну перев’язочну. Вошей у них не було. Це важливо, тому що в деяких селах зустрічалися хворі на висипний тиф. Ні, ми не «потонули» в сенсі хірургії. Тільки завдяки чудовим сестрам і правильному сортуванню. Недарма вісім колгоспних підвод цілий день перевозили поранених з місця на місце. Нам удавалося виловлювати всіх «важких» і збирати їх в основних приміщеннях, де був постійний лікарський нагляд. За весь час у будинках померло двоє, і був один недоглянутий випадок газової флегмони: пораненого доставили у перев’язочну вже без пульсу».

У листопаді 1943 року М. М. Амосов був нагороджений орденом Червоної Зірки. Хоча нагорода цілком заслужена, Амосов дивувався: який орден, якщо в нього в госпіталі вмирають поранені!

Оскільки до фронту 120 км – занадто далеко, щоб возити поранених, у госпіталі залишилося 1500 поранених. Стало трохи менше роботи, можна було вже й перепочити: зустрітися з колегами за обідом, поговорити, поцікавитися зведеннями і вислухати коментарі. Амосов навіть відсвяткував з колегами своє тридцятиліття, він усе більше зближувався з Лідою, налагоджувалося особисте життя.

І ось у грудні відправили до тилу останніх поранених та знов отримали наказ переїжджати на нове місце. Амосов підводив підсумок своєї роботи в Хоробичах: «З 10 листопада по 18 грудня середня завантаженість склала близько тисячі осіб, 80 відсотків – лежачі. Понад вісім тисяч пройшло через госпіталь за цей час, більше двох відсотків померло. Кілька братських могил залишили на цвинтарі. Навіть страшно назвати цифру смертності, якщо скласти всі етапи: і медсанбат, і ППГ першої лінії, і ГБА, й далі – фронтову базу, як в Єльці або Калузі. Хто винен? Скільки тут моєї провини?»

У 1944 році госпіталь розвернувся в Буді, в будівлі двоповерхової школи. І знову – відновлювати, закладати вікна, ставити двері, налагоджувати комунікації.

У Буді госпіталь повністю відтворив організаційну схему Хоробичів, навіть з поліпшеннями – в одній будівлі 250 ліжок, лазня і перев’язочна, разом з наметами – 500 місць, і хороші будинки на сусідніх вулицях, які можна використовувати для медичних потреб. Закипіла робота. Всі поранені проходили санобробку і перев’язку в першу добу. Лікування було, як і раніше, тільки терміновим. У госпіталі лікували лише важких, кого не можна відправити в тил. У цей же час відбулася важлива подія в житті Миколи Амосова і Ліди Денисенко – вони одружилися. «У перших числах січня вона переїхала до мене. Було оголошено привселюдно – дружина! Скінчилася моя свобода. Три з половиною роки я був неодруженим після Галі. Так мало! А перший раз (дурень!) одружився в двадцять. Тепер мені вже тридцять. Час! Нам знайшли кімнату поряд зі шпиталем. Хороша кімната, є навіть радіо. Господарі живуть в іншій половині, і нам ніхто не заважає. Справжні молодята».

Почалася третя військова весна. У перших числах квітня ПРГ-2266 передав поранених до евакогоспіталю, який приїхав на його місце. Закінчився ще один етап роботи. Почався «міжбойовий період». Війська в обороні, більшість госпіталів згорнута. Цей період став для військових медиків часом переїздів, інспекцій, навчання і конференцій. У квітні Амосов з колегами їздив до Речиці на армійську конференцію, виступав з доповідями про пневмоторакс, нові методики лікування переломів стегна і поранень суглобів. Доповідь сподобалася, навіть були плани отримання профілю спецгоспіталя «стегно – суглоби».

А наступного ранку Амосов отримав листа з 1-го Московського медінституту: його дисертацію не допустили до захисту. Звичайно, це було великим розчаруванням: «Стало гірко, хоча й не дуже розраховував, та все ж таки сподівався. Скінчиться війна – кому будуть цікаві «стегна» і «коліна», пневмоторакси? І будеш ти, Амосове, знов ординатором. У районній лікарні».

20 травня госпіталь переїхав до села Озерщина, під Речицею – очікувати надходжень поранених, незабаром планувався наступ. А 23 липня 1943 р. Микола Амосов і Лідія Денисенко розписалися в РАГСі білоруського міста Речица, там уже було відновлено радянську владу, працював РАГС. Війну закінчували подружжям. Лідія Василівна згадувала, як майбутній чоловік освідчився їй в коханні, сказав: «Ну ось що, Лідо! Ти мене знаєш, я тебе знаю. Тож зареєструємося».