Мария Згурская - Микола Амосов

А в середині червня ПРГ-2266 отримав наказ згорнутися, здати коней, машини, все зайве майно і готуватися до завантаження. Всі раділи, розраховували, що їдуть на розформування. Поїзд рушив до Росії, всі чекали, що поїдуть до Череповця, але проїхали Москву, і, коли перетнули Волгу, надії на демобілізацію розтанули. Всі бачили, як на схід безперервно йдуть військові ешелони, і головною темою розмов була війна з Японією. І знов почалося військове життя. ПРГ-2266 був призначений в 35-ту армію, що простояла всю війну на далекосхідному кордоні. Амосов розшукав там Бочарова – він був головним хірургом 5-ї армії, яка також розмістилася в цих місцях. Друзі проговорили до ранку. Амосов зробив перед колегою докладний звіт про Вугільну, Кам’янку, Хоробичі, Карнациск, про вшивання ран легень. Він знав, що знайшов удячного слухача, ніхто так не розумівся на військовій хірургії, як Бочаров.

Той теж розповідав про своє армійське життя. Звичайно, у них справи йшли набагато краще. Спеціалізація була з 1943 року, транспорту – набагато більше, смертність після важких поранень значно нижча. Але до ушивання ран легенів, до витягнення стегон і первинних резекцій коліна вони все-таки не дійшли, це Бочаров визнав. «Похвала Аркадія була для мене дуже приємною. Вранці він відпровадив мене на своєму «віллісі» до станції. Дружба наша продовжувалася потім десь років двадцять п’ять, до самої смерті Бочарова, уже генерал-лейтенанта, заступника головного хірурга Радянської армії, професора», – писав Амосов. У серпні був отриманий наказ терміново відправлятися до Маньчжурії, госпіталь прийняв з десяток легких поранених на кордоні. В цей час капітулювала Японія. Завданням госпіталю було лікувати хворих на тиф японців у таборі військовополонених. Там Амосов з дружиною зустріли 1946 рік. Це було останнім випробуванням доблесного ПРГ-2266. Шпиталь прийняв близько сотні поранених після розгортання в місті Болі. На цьому і закінчилася остання війна ПРГ-2266 та Миколи Михайловича Амосова. На Далекому Сході Амосов систематизував свої медичні розробки, написав кілька наукових праць, другу дисертацію «Організація хірургічної роботи в польовому госпіталі».

У середині вересня госпіталь вивезли в район Владивостока – на станцію Седанка, лікарі роз’їжджалися. ПРГ-2266 завершив свою роботу.

Наприкінці лютого 1946 року Бочаров, друг Амосова і головний хірург далекосхідного військового округу, домігся його переводу до себе й призначив ординатором окружного госпіталю у Ворошиловськ-Усурійському. Тоді ж Амосов зустрівся з іще одним своїм близьким майбутнім другом – Кирилом Симоняном; вони товаришували все життя.

Піти з армії, з Далекого Сходу, лікарю, до того ж молодому чоловікові, можна було тільки по блату. Коли влітку 1946 року Амосови і Кирило Симонян, якого обіцяли демобілізувати, поїхали до Москви (Лідія, вже вільна, – закінчувати навчання в педінституті, Микола – у відпустку), Аркадій Бочаров написав листа академіку С. Юдіну з проханням допомогти.

Юдін відмовив. Амосов сприйняв відмову як належне, без образ: «Ну що ж, значить, так і буде. Не образився. У житті жодного разу по знайомству не пробивався. Як усі, так і я. Будемо служити».

Проте Амосову допоміг його другий диплом інженера і міністр медичної промисловості Третьяков. Організувалося нове міністерство – медичної промисловості, інженерів з медичними знаннями не було, Амосов же мав подвійну освіту.

І коли Амосов прийшов удруге до Юдіна та розповів про свою ідею працювати в новому міністерстві, той відразу ж її схвалив і звернувся до військового начальства, щоб Амосова відпустили. Це подіяло, Амосову видали клопотання в Головне медико-санітарне управління армії. Тоді ж Юдін пообіцяв йому роботу в інституті Скліфосовського. Але для оформлення відставки довелося знову їхати на Схід. Там за два місяці очікування Амосов написав ще одну, вже третю, дисертацію «Первинна обробка ран колінного суглоба». Лідія Василівна залишалася в Москві, навчаючись у педагогічному інституті.

У грудні Юдін призначив Амосова завідувати операційним відділенням інституту Скліфосовського: там було багато недіючих апаратів – хороше завдання для інженера, потрібно було привести до ладу техніку. Операційна, колись добре обладнана – запущена. Юдін скаржився, що сам мусив одягати спецівку й змащувати столи, коли вони зовсім утрачали рухливість. Амосов зазначав, що обов’язки його не були важкими: «Складати розклад операцій – було чотири операційних на шість столів, дивитися за порядком, підписувати рецепти. Ще одне: щодня лагодив езофагоскоп. До іншої техніки якось не лежали руки. Робити мені було просто нічого, оскільки працювала ще й старша операційна сестра – дуже активна жінка. Зазвичай перед конференцією робив ранкові справи та йшов до операційної».