Всеволод Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921)

Перед тим, заки відправиться їх взад, рішаю використати їх та поскочити в якийсь досить далекий від шляху аул, де по словам "ескадронців", живе їх старшина, дуже заможний татарин, якого треба прикликати до "ескадронців", бо він сам один зможе дати стільки коней, що вистарчить на пів сотні, а як використає свої зв'язки, то постачання кіньми забезпечене.

Їдемо з провідниками й вартовими від "ескадронців" та будимо весь аул на світанку.

Старшина дійсно заможний, а до того ще бувший "ротмістр" російських військ, приймає нас дуже гостинно. Його родички в ранніх капотах і з заспаним обличчам – подають наскоро зготовлену каву, але щодо справи, за якою ми приїхали – нічого не виходить. Старшина прочитав наш заклик і хоч погоджується з його національними гаслами, то всеж-таки уважає його дуже радикальним, а тому вернути до "ескадронців" не може, бо не знає, чи погодиться з нашим закликом "Курултай". Щодо постачання кіньми, але лише татарським музулманським відділам, то він може погодитись, з умовою виплати за коней готівкою на місці їх одержання, тобто у цьому аулі.

Вертаємо пізним вже ранком назад і так би сказати ні з чим. А степ широкий пахне солодкими запахами, цвіте розкішними килимами і радує кожного очі, тільки не мої; мої зачинилися і сплять.

Коло цієї великої німецької кольонії чекають нас коні, а коло коней гурти німців, що з нами приязно розмовляють, запрошують поснідати та по чарці випити; але що на це скаже німецька кіннота, яка кожної хвилини може вже наспіти?

Їдемо в гори в ті аульчики довкруги Султан-Базару, де спинилися гайдамаки, бо в цім великім аулі, що лежить при шляху, небезпечно спинюватись.

З гір видно далеко в сторону степу. Незабаром вже бачимо, як з'являються там ґрупи кінноти, що прямують на схід, за цими ґрупами невеличкі кінні кольони, а за ними далеко, майже на самому обрії там, де щойно пройшов такий малесенький стовпик диму від паротягу, видко на тлі степу якусь ніби темнішу смужку, яка, протягаючись зі заходу на схід, ніби стоїть на одному місці. Звичне до таких малюнків око легко пізнає, що йде забезпеченим маршом значна військова частина, певно що й кіннота.

Під'їздимо до аульчика, де притулились гармати і штаб; ніякого руху крім татарина, який посвистуючи жене отару овець, та димків, що там то тут піднімаються над бідними саклями.

Разила ця ріжниця, коли було порівнувати те, що бачилось там у степу в німців, або в того татарина багатія.

Добре заховалися хлопці. Лише в'їхали до кривенької вулиці, а вже бачимо посміхаючеся обличча з-під татарської шапки одного зі зв'язкових, який таким способом вартує. А де ж гармати? У вівчарнях під стіжками, тогорічними полукіпками.

Мешканці аула у великому піднесенню, в бідних, убогих саклях здатні до борні хлопці ладнають зброю, яку хто дістане, приправляють такі сякі сідла до коней, хто їх має; готовляться.

Днюємо в цих аульчиках. Наші стежі, що гасали поночі по всіх аулах, зібрали по розкинених селах, а то просто і по шляхах, чимало недобитків розпорошених оборонців Сівашу, які тинялися, шукаючи самі не знаючи чого, у всякому разі не зєдинення зі своїми, бо на це було би досить часу.

Куди їх подіти – нас вони обтяжуть. Впорядковуємо варту з озброєних татар і виправляємо їх на захід передати, чи то нашій піхоті, чи то німцям. Питання тільки, чи доведуть живими? Дуже подратовані аули проти росіян. Вибухає якесь ще прастаре почуття, бо, правду кажучи, аульчики нічим не відчували тої боротьби, що велась довкола них, крім, може, того одного, що повернуло домів декілька "ескадронців" після розгону "Курултаю", який вибирав аул як "свою" владу.

Взагалі дуже дивні склалися взаємини тоді в Кримі, поскілько, звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки в ньому були.

Чотири нації змагаються у ньому за рішучі впливи: татари, українці, росіяни і німці. Перші тубильці, за якими права та традиції історичної давности, другі й треті старі переселенці, за третіми традиції нещодавно пануючої державної нації, за другими міць працьовитої впертости; четверті з'явились тому всього 50-60 років, але прийшли культурно та економічно міцнішою нацією, та вже досягли значної переваги, загнавши тубильців у гори і підпорядкувавши їх своїм впливам.

Не будемо казати про невеличкі групи жидів, хозарів (караїмів), греків і турків, що вкраплені по містах і мало впливали на ті взаємини на селі, про які тут головно мова.

Чотири головні групи соціяльно поділені, причому найбільші поділи у росіян і татар. У перших поруч з багатіями, власниками, та тими, хто нажився на визискуванні літників, що приїздили у Крим задля кліматичних вигід, біднота на селі, яку політика російського, царського уряду вкропила сюди в ціли русифікації, але не дала вистарчаючої кількости землі, щоби прогодувати представників державної нації, підданих матушки Росії, і вони мусіли йти в найми не до своїх панів, які більшістю сиділи по кліматично найвигідніших районах, а до "гололобої татарви" чи німця. Ось їх національно ображені почуття соціяльного тиску з'єднувались і робили з них масу, придатну для захоплення крайними революційними гаслами в їх, мовляв, "русотяпській" формі, а природно, що і нам, і татарам вони були ворожі. І російська буржуазія була двічи проти революції по своїй клясовій приналежности. Зрозуміло, що ми для неї були заліві та до того ображали їх почуття приналежности до великого російського, пануючого народу. Ось чому ці верстви визнавали за "освободителів" лише німців, а нас і татар поганим додатком до цього.