Всеволод Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921)

Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.

За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м'якому килимі, що товсто вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв'язкові. Молоді господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на широких лавах-ліжках попід стінами.

На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми. Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам'янисто скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається, та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили. Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара овець на пасовиську, майже під самими кам'янистими лисинами, вівці – як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.

Вліво назад на північний схід тягнеться, в'ється по відногах Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм кам'янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на перевал.

На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.

Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі понад річкою Альмою.

Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому турбані місцевих татар.

Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним верхом шапками "ескадронців".

Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці постаті колись "провідники", а тепер "повстанці".

Місцями видко наші скупчені вози, між якими курить похідна кухня – це означає, що десь недалечко від неї "штаб сотні". На одному із подвір, що над шляхом на Мамут Султан, стоять чотири наші гармати, що невідомо яким робом приїхали сюди вночі і тепер задиркувато позирають на близькі вже гори, для яких вони призначені.

Мене особисто дуже цікавлять оці фески, які в дійсности не є традиційно-татарським убором.

Пояснення цьому дає і вигляд турецького старшини з інтелігентним обличчам, який зголошується до мене та через перекладчика пояснює, що він є командантом сотні полонених турків, яка була на роботі на побережі, а тепер прийшла сюди допомогти братам по магометанстві – татарам. У його сотні страшенний брак зброї, на 200 чоловік є всього 28 крісів та 6 щабель. Він просить зброї та ставить весь свій відділ у розпорядження української військової команди.

За ніч із підслуханих телєґрафічно-телєфонічних розмов дізнаємось багато цікавого. В Севастополі від швидкого нашого наступу російська залога в паніці випустила з в'язниці російських старшин моряків, які до цього часу масово були винищувані як контрреволюція; навіть випущено найбільшу контрреволюцію, адміралів.

Всі ці вчорашні в'язні мають тепер майже диктаторську владу щодо військових справ, хоч і творять з комітетами вищу військову раду оборони. Севастопільська фортеця та фльота гарячково готуються до оборони, але ця підготовка, яка вимагає надзвичайних зусиль, та порядкування адміралів "контрреволюційними методами", дуже не подобаються моряцькій масі і вона відмовляє звичайно послуху. Тому то рада Алушти каже раді Сімферополя, що "прийдеться, братця, садиться на дно", до того ще й контрреволюція піднімає голову – ось до Козмодем'янського монастиря, де є склад зброї, не можна підійти, бо його заняв якийсь старшинсько-татарський відділ, піддержуваний монахами.