Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Західнонімецькі історики називають Ф. Тодта (1891–1942) головним будівельником німецьких автострад. У березні 1940 р. Гітлер призначив Тодта міністром озброєнь і боєприпасів. Напередодні та під час війни будівельна організація імени Тодта будувала і відновлювала шосейні і залізничні шляхи, мости, аеродроми, будувала різноманітні військові і промислові об'єкти. Вона відіграла неабияку роль у підготовці театру воєнних дій, перекидання військових континґентів до лінії фронту. Підрозділи цієї фірми вели будівельні та відновлювальні роботи на окупованій території України.

Завод «Більшовик» виник на основі заснованого ще у 1890 р. акціонерного товариства «Гретер і Криванек» для вироблення устаткування для цукрових і пивоварних заводів. У 1922 р. підприємство отримало назву «Більшовик». У довоєнний час цей завод знаходився на околиці тодішнього Києва. В повоєнні роки в тому районі почалось інтенсивне будівництво промислових об'єктів та житла.

Для деяких цукроварень було доставлено з Німеччини паси, яких взагалі бракувало.

З метою планомірного і організованого пограбування сільського господарства нацисти зберегли колективні форми господарювання, перетворивши колгоспи у громадські та общинні господарства, а радгоспи у державні маєтки. На перших порах повністю збереглась система оплати праці та організації виробництва, а також встановлені ще комуністичним режимом норми поставок сільгосппродукції. Починаючи з зими 1942–1943 років німці нав'язали селянським господарствам натуральні податки. З цього часу утвердився принцип тотального вилучення.

У лютому 1942 року нацисти вдалися до аграрної реформи, запровадивши приватну власність на землю. Селянам наділяли у постійне користування від 0,5 до 2–3 га. На середину 1943 року в Україні існувало кілька сотень приватновласницьких господарств. В окремих регіонах, зокрема у тих, де господарювала військова адміністрація, становище селян було непоганим. Вони почувалися краще, ніж за комуністів. Радянські агенти, які діяли у тилу німецьких військ, спостерігали таке явище, коли частина сільського населення прихильно ставилася до німецьких окупантів і в окремих випадках недоброзичливо зустрічала прихід радянських військ.

У цілому ж аграрна політика німців зводилася до максимального пограбування сільськогосподарських ресурсів, супроводжувалася насильствами, знищенням сільського населення.

В Прилуцькому повіті восени 1943 року багато людей мало запас хліба, якого вистачило б на два–три роки. Те ж саме мені оповідали люди з Дніпропетровщини.

Курка в умовах совєтського колгоспного господарства — це, можна сказати, persona grata. Курка — прошу лише не сприймати це за жарт — це неабиякий чинник у розбудові соціялістичного господарства. Річ у тому, що, за ухвалою совєтського уряду, всіх курей мобілізовано було на боротьбу з кузкою–шкідником бурякових плянтоцій. Посеред поля було побудовано примітивні загороди, куди зносили всіх сільських курей. Щодня курей випускали на грядки, щоб нищили ту кузку. Але… кури, як відомо, політично малосвідома маса: крім збирання кузок, вони підряд вищіпували й молоденькі буряки, ходили табунами, через що треба було держати багато наглядачів, щоб цілий день ганяти тих курей по всій плянтанії. Крім того, курки кублились, губили яйця тут же поміж грядками (правду кажучи — де ж їм було дівати свої яйця — цілий же день на грядках?), а хазяйки, шукаючи яйця своїх курок, витоптували ці буряки ще більше. На другий рік при колгоспах було організовано курячі колгоспи, чи то пак, птахоферми, і справа пішла трохи краще; були, правда, ще труднощі, з запровадженням соцзмагання то стоханівщини поміж курми, але, зрештою, уславлена большевицька «наполегливість» перемогла, і курячі колгоспи довго й віддано працювали на користь соціялістичного господарства. Отож тому саме в 1941 році в Україні було досить таки немало «організованих» курей.

Коли «господарювання» совєтської влади привело країну до краю прірви, щоб уникнути катастрофи, Ленін, обдуривши ще раз населення непевними обіцянками повороту до старої, «буржуазної», системи господарювання, оголосив Нову Економічну Політику, або НЕП. Мета цього НЕП–у була подвійна: по–перше — використати приватну ініціятиву населення для відбудови народнього господарства країни, яке зо весь час «військового комунізму» було доведене до цілковитої руїни, і по–друге — використати цю «передишку», щоб удосконалити апарат примусу — закріпити владу на місцях, особливо по селах, де влада Совєтів була лише номінальною, оснувати країну густою сіткою таємної поліції для того, щоб почати генеральний наступ на «дрібнобуржуазну стихію», себто на селянство. НЕП — це ленінське: «крок назад», щоб, зібравшися з силами, зробити «два кроки вперед».