Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Гестапо (від нім. Gestapo — Geheime Staatspolizei) — таємна державна поліція у нацистській Німеччині, створена 1933 року. Здійснювала масовий терор у Німеччині і за її межами проти «ворогів» райху. В Україні гестапо було головною силою, яка боролася проти всіх, хто виступав проти німецької окупації. До функцій гестапо входили арешти комуністів, комсомольців, радянських, державних функціонерів, саботажників, підпільників, партизанів. Воно перевіряло на лояльність громадян України, вершило їх долі. З тих, хто потрапляв до гестапо, мало хто вирвався живим. Крім гестапо, на окупованій території України свої чорні справи вершили СС (охоронні загони фашистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія, польова поліція та інші каральні органи. Наскільки комуністам вдалося використовувати гестапо та інші німецькі організації для боротьби зі свідомим українським населенням, ще не досліджено.

Розгортання і активізація радянського партизанського руху під впливом перемог Червоної армії, масовий наплив до партизанських загонів військових, яким вдалося вирватись із оточення або з таборів для військовополонених, у тому числі і комуністів, комсомольців, радянських, профспілкових функціонерів, змусила окупантів вдатися до каральних заходів. З допомогою своєї агентури нацисти виявляли підпільників, партизанів, саботажників. Каральні акції здійснювали спеціальні айнзатцгрупи, гестапо, поліція, яка складалася з місцевих людей. Часто окупанти застосовували збройну силу регулярних військ, що перебували в резерві, спеціальні охоронні частини і з'єднання.

У переважній більшості радянські контррозвідувальні органи дислокувалися на базі партизанських загонів. Вони, власне, представляли офіційну радянську владу і мали завдання відстоювати її інтереси будь–якими засобами і методами. Серед населення розповсюджувалася компартійна пропагандистська література, усна інформація про неминучість повернення радянської влади і покарання всіх її справжніх чи потенційних ворогів.

Тому з наближенням радянських військ в партизанські загони почали вливатись люди, боячись, щоб їх не запідозрили у нелояльності до радянської влади.

З наближенням радянських військ до території України разом з німецькими військами на захід виїздили люди, які свідомо або з примусу співпрацювали з окупантами. Це були поліцаї, адміністратори різних рівнів, бургомістри, ті, хто займав господарські адміністративні посади і хто відчував, що комуністична влада каратиме їх за співпрацю з окупантами. На Захід вирушила також частина інтелігенції, науковці, які не сприймали радянської системи і в час окупації співпрацювали з німцями, або свідомі патріоти, які не бажали залишатися в сталінській тоталітарній системі. Серед відомих людей це були, зокрема, професор О. Оглоблін, М. Величківський та ін. Особливо багато людей виїхали із західних областей України.

До біженців належали і ті, хто, потрапивши на Захід як «остарбайтери» та військовополонені, не бажав повертатися до СРСР. За деякими даними, 310 тис. українців склали третю хвилю української еміграції.

29 серпня 1944 р. вибухнуло Словацьке національне повстання (Треба зауважити, що Словаччина в той час (1939–1945) була незалежною державою зі союзницьким щодо Німеччини статусом. Отже, є легко зрозуміти, наскільки було «національне» те повстання, що його рушийною силою було совєтські партизани та парашутисти і, частково, чеські партизанські відділи. Очевидно, що з вигнанням зі Словаччини її союзників–німців закінчилася і її незалежність, відновлена лише після упадку СССР – коментар WEB–упорядника ) проти нацистів. Воно швидко охопило всю Середню Словаччину. Повсталі стали господарями на території в 15 тис. квадратних кілометрів. Влада тут перейшла до рук Словацької національної ради.

Німецьке командування кинуло проти повсталих 8 дивізій з танками і артилерією. Але на бік повсталих перейшли частини словацької армії, добровольці з місцевого населення — утворилася армія, що на початок вересня 1944 р. нараховувала 60 тис. осіб.

Компартія Чехословаччини звернулася до радянського командування з проханням прискорити наступ військ. Однак ситуація склалася так, що вони були зупинені німецькими військами. Одночасно на допомогу повсталим почали десантувати радянських вояків у складі організаторських груп. У серпні–жовтні 1944 р. у Словаччину було десантовано 14 груп партизанів у складі 148 чоловік. А всього у Чехословаччину направлено 1200 чол., 250 тонн озброєння і боєприпасів.