Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

На базі цих груп утворилися партизанські загони, які брали участь у повстанні, стали на захист визволеного району, здійснювали бойові операції і диверсії у тилу німецьких військ. На жовтень 1944 р. у Словаччині діяло близько 100 радянських і чехословацьких партизанських загонів, які підривали мости, залізниці, знищували німецьких солдат і офіцерів. Після того, як німецькі війська захопили визволений повстанцями район, вони пішли в гори і продовжували боротьбу.( Протягом жовтня–грудня 1944 повстання було фактично придушене. Кол. повстанці–словаки масово вертали домів. В гори пішли совєтські партизани. Ключову ролю у придушенні цього повстання відіграла українська дивізія «Галичина». Після рейду дивізійної бойової групи Вільднера (Kampfgruppe Wildner) в жовтні 1944 та інших акцій, за весь час перебування укр. дивізії на Словаччині (тобто до початку лютого 1945), жодних активних дій з боку «повстанців» не спостерігалося – коментар WEB–упорядника ). На боротьбу з повсталими і партизанами німецьке командування кинуло великі збройні сили, але вони не могли до кінця ліквідувати партизанський рух.

На територію Словаччини перейшли радянські партизанські загони, які діяли в Польщі. У складі цих загонів та партизанських груп було чимало українських громадян. Тим часом радянське командування дало наказ військам розпочати наступ, у якому брав участь 1–й Чехословацький армійський корпус під командуванням Людвіка Свободи. Спільно з радянськими частинами вони розгромили гітлерівські війська.

Нам не вдалося знайти підтвердження цієї інформації Ф. Пігідо, хоча ми опитували декого з тих, хто проживав у ті роки у Києві. (Мені особисто доводилося чути такі розповіді про повішення від свідків подій, в т.ч. (через третю особу) від брата одного з повішених. При тому не йшлося про якихось значніших «колаборантів», але про людей з вищою освітою, все «колаборантство» яких полягало в факті праці за часів окупації. Нажаль, на підставі таких поодиноких свідчень є неможливо судити про масовість страт… Отже, й ця справа теж чекає на свого дослідника – коментар WEB–упорядника )

Під час наступу радянських Збройних сил у складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх здатних тримати зброю, навіть 16–17–літніх юнаків. На відвойованій території України їх було мобілізовано близько 250 тис. Цих молодих «бійців», нерідко зовсім не навчених, не обмундированих, навіть без складання присяги, кидали у бій без прикриття з повітря, танкової підтримки, артилерійського забезпечення. Вони масово гинули, часом не встигнувши навіть побачити ворога.

Відступ радянських військ на початковому етапі війни викликав необхідність вдатися до репресивних заходів. Було видано наказ Сталіна «Ні кроку назад!» за № 227. Були створені штрафні батальйони, в які мали направлятися всі бійці і командири, які дезертирували або були запідозрені у бажанні дезертирувати, відступити без наказу з поля бою, так звані панікери, боягузи. Ці батальйони, роти мали першими йти в атаку. Їх ставили на найтяжчих ділянках фронту, «щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною».

Українська Повстанська Армія (УПА) — збройна сила Організації Українських Націоналістів бандерівської фракції. Базою УПА стали повстанські загони, що сформувалися у Волинських і Поліських лісових масивах провідними діячами ОУН(Б). Крім того, до них були приєднані збройні формування під командуванням Тараса Бульби–Боровця. Провідники ОУН(Б) вважали, що формування УПА розпочалося у жовтні 1942 р.

Організація Українських Націоналістів.

У відповідь на відмову провідників ОУН(Б) відкликати Акт проголошення української незалежної держави 30 червня 1941 року нацисти заарештували провідних діячів організації С. Бандеру, Я. Стецька, В. Горбового, В. Яніва та ін. Будь–яка політична діяльність націоналістів була заборонена.

У листопаді 1941 року командування айнзатцкоманди Ц–5, що дислокувалася у Києві, віддало наказ усім штабам поліції безпеки і СД «Райхскомісаріату Україна» заарештовувати і таємно страчувати без суду членів бандерівської ОУН. Репресії розгорнулися також і проти мельниківської фракції ОУН за спроби розгорнути діяльність у Києві Української Національної Ради.

Особливо айнзатцґрупи активізували свою діяльність після того, як мельниківці організували вшанування пам'яті жертв розстріляних більшовиками 359 вояків Української народної армії в листопаді 1921 р. під Базаром на Житомирщині. На панахиду прибуло понад 40 тис. українців з різних районів «Райхскомісаріату Україна». Нацисти заборонили українцям будь–яку політичну діяльність, спрямовану на відновлення національного життя. Окупаційні власті заборонили Українську Національну Раду (УНР), створену в Києві мельниківською ОУН. Вони посилили переслідування національно–визвольного руху. Особливо після виступу райхскомісара України Е. Коха у грудні 1942 р., який заявив, що він не гарантує жодних прав українцям, які сподівалися на державну незалежність. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У листопаді–грудні 1941 р. було затримано 720 чол., більшість з яких було розстріляно або повішено. У Києві був заарештований основний осередок ОУН(М), який групувався навколо УНРади. У січні–лютому 1942 р. були розстріляні літератори О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач, П. Олійник, усього понад 40 провідних членів ОУН(М).