Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Сім років минуло, від часу, як закінчився гігантний змаг поміж народами світу, змаг за володіння над континентами й океанами, а який історія записала в своїх анналах під гаслом «2–га світова війна». У цей змаг були втягнуті вже силою обставин мільйони українців. Одна бо з вирішних його фаз велася саме в великій мірі на українській землі за український чорнозем. Тому то безпосередніми глядачами тут було все українське населення. Ба не тільки глядачами, але й активними учасниками цієї борні були мільйони українських чоловіків і жінок. Одних цей гураґан просто втягнув у свій вир, інші свідомо його прагнули, сподіючися після нього зміни на краще, сподіючися своїм прагненням загнуздати його і впрягти до воза своїх бажань.

Саме одним з–поміж тисяч цих останніх був і автор оцих спогадів. Одним з–поміж тих небагатьох, що вийшли з цієї борні в живих. Який досвід вони здобули, про те розповідають оті дрібненькі рядки спогадів, списувані вже після закінчення цієї хуртовини — закінчення на Заході Европи, але ще аж ніяк на Сході — списувані в довгі тоскні дні за дротами в таборі воєнно–полонених вояків І–ої Української Дивізії Української Національної Армії в Ріміні.

Тисячам читачів, яким не довелося переживати жорстокостей борні східнього фронту, напевно буде цікаво зазирнути на полотнище цього великого «фронтового кінотижневика», що його відслонює перед нами автор. Буде напевно цікаво, щоб побачити, як і що відчувала в тій борні техніки й мас людина, свідома українська Людина, якій не був байдужим вислід цієї борні, молодий вояк–українець, що його не здемобілізувала духово не наша капітуляція 1945 року — наша бо боротьба, наш «східній фронт» іще далеко не скапітулювали й до сьогодні! — знайде у цих спогадах розсипані цінні перлини практичного фронтового досвіду, досвіду, окупленого найдорожчою ціною — кров'ю.

Розпорошеним по світі «львовякам» теж приємно й цікаво буде перечитати авторові, навіяні теплом рядки про рідне місто й його — українську «свою в'яру» з «Ґрудка» й «сьрудм'єсьця». Тут мимоходом автором накреслений процес повороту до активного українства тих тисяч львівських «Юзьків», «Тоньків», «Сяхів», «Лейбів», що відбувся у цьому, здавалося б, «чужому» Львові поміж двома світовими війнами й що додав українству до переважно селянських елементів ще — динамічні міські. Сам автор це власне й приклад того нового українського Львова. Але хай він сам розкаже про себе й про «вступ» до своєї фронтової «Одисеї»:

«Я народився 28 квітня 1919 р. у Львові. Батько мій помер у 1925 р. як політичний в'язень у польській тюрмі — був підстаршиною, чотовим в Українській Галицькій Армії. До школи я ходив спершу до української приватної ім. Б. Грінченка у Львові, звідки після закінчення 7 кляс вступив до польської технічної школи при Снопківській вул., та вже після двох років мусів закінчити навчання через матеріяльні труднощі. Аж до вибуху польсько–німецької війни я працював по різних споживчих крамницях як помічник склепового. З приходом большевиків я втік, як і багато інших, до «Генерального Губернаторства», звідки в 1940 р. виїхав до Німеччини на роботу. В початках 1941 р., коли вже доволі голосно говорено про недалеку німецько–большевицьку війну, я та ще декількох українців зголосився добровольцем до Українського Леґіону, що то згідно з поголосками мав творитися в Нойгаммері. Бувши тоді в Ляйпціґу на роботах, ми зголосилися на поліцію, де й заявили, що хочемо вступити добровольцями в «українську армію». Чейже тоді про це так і говорено. За декілька тижнів нам прийшли покликання до вербункової комісії і вже з початком червня ми були вислані до військової частини в Ольденбурґу на німецько–голляндському кордоні. Яке ж було наше розчарування, коли замість українських старшин і загалом українського вояцтва ми зустрілися лише з німцями. Про «українське військо» тут ніхто нічого не чув. Був якийсь підстаршина–українець, що подавав себе за колишнього вояка УГА та вів з нами перевишкіл. Якось воно терпілося, бо чейже ми були переконані, що все таки колись нас приділять до «української армії», чим і потішав нас цей підстаршина. Було нас там українців щось близько сорока чоловік.

22–го червня вибухла так довго очікувана нами українцями війна поміж большевиками й німцями. Скоро наспіла вістка і про події з 30–го червня у Львові, а з тим і про арештування…