Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Двокілометровий марш у повному виряді від наших приміщень на першому «рінґу» в Гайделяґрі до вантажної залізничної зупинки при вході до табору був таки доволі важкий, ще й до того в гарячий травневий день.

З полегшею кожний з нас скинув свій «баґаж» у призначеному місці в товарному вагоні ешелону. Вагони ці були спеціяльно пристосовані до транспорту військових частин.

Я та ще двох українців, що були зі мною в одному рою, приміщуємось на вказаному місці. Були це: Іван Шагута з Волині — місцевости він ніколи мені не подавав, як теж і я йому, — та другий Сваричевський, — імени не пригадую, — десь із Скалатщини.

Від'їзд призначений на шосту вечора. Перед самим від'їздом збірка цілого транспорту перед вагонами; до нас промовляє командир нашої вишкільної сотні, сотник Кляйноф, що в своєму прощальному слові бажає нам всього найкращого, багато успіхів та щасливого повороту додому. Цим і закінчується цей нервозний день; а був це пам'ятний у моєму житті — 15 травня 1942 р.

Після промов декотрих вишкільних старшин, попрощавшися з друзями, що залишалися ще. Усі з гамором, але в порядку займають по вагонах призначені місця. Дехто затягує пісню, що її підхоплюють інші і за хвилину увесь ешелон співає популярну німецьку пісню, з якої я лише підтягаю рефрен: — «Гай–лі, гай–лю, гай–лі, ля–ля–ля». Серед співів, гамору й жартів проходить час у вичікуванні від'їзду, що дедалі продовжується. Уже добре стемніло. Із недалеких піль несеться цвірінькання польових коників. На землю падає весняна роса, — трохи похолодніло. Небо вкрилось зоряним килимом. Десь біля одинадцятої вночі, наш ешелон рушив. Ритмічно стукотять колеса — спершу помалу, а далі набирають розгону в непевну даль. В моєму вагоні тишина. Чи все спить?.. Не знаю, але дехто вже таки добре «дрова ріже»… Мені самому якось годі заснути: хотілося б з кимсь дещо поговорити, вилити душу, порадитися. Якось млісно стає на душі, непевність завтрішнього дня мучить мене та не дає заснути. Стараюсь не думати, просто хочу забуття, однак думки одна за одною шугають мені в голові, пригадується недавнє минуле, пригадуються дитячі та молодечі літа, а там — і дім і рідня. Пишу ці спогади далеко від мого рідного краю, в Італії в полоні. Тоді, їдучи ешелоном на східній фронт, я не здавав собі справи, що в майбутньому жде мене така доля. Та тоді я й не думав про те, що зі мною буде в такому далекому, бо аж на шість років віддаленому майбутньому. Не призадумувався я тоді навіть і над тим, чи правильно я зробив, надівши цей чужий однострій, чи місце моє у цих рядах. Цю проблему я розв'язував коротко й просто: я хотів стати вояком, навчитись воєнного ремесла, бо під час народного зриву Україна потребуватиме військових людей. Мені було тоді двадцять один рік і я старався якнайбільше засвоїти собі військових знань, щоб у вирішний момент хоч у малій мірі послужити, моїй батьківщині. Чи була це правильна розв'язка — не знаю; однак я й сам не старався над тим більше та глибше призадумуватись. Думками тоді я був більше біля моєї рідні, що то, Бог один знає, куди розбрилась. Батька втратив я молодо, бо було мені тоді заледве шість років. А мати? Де ж тепер вона? Скільки недіспаних ночей, скільки турбот було в неї, щоб нас «в люди вивести». А було нас трьох братів. А тепер, — де ж вони всі? Вістки не маю жодної, бо дома ще не мав змоги бути.

Ось їду в цю непевну дорогу, та чи мати, чи брати мої знають, де я тепер, чи вернуся назад? Чи буду тим «Щасливим»? Як хотілося б хоч на хвилинку злетіти до дому! Там ждуть!

Під монотонний стукіт коліс, здається мені, що життя так само пливе по таких самих рейках, як оцей поїзд, і тому думки стають спокійніші, помалу очі заплющуються і я засипляю.

Не знаю, як довго я спав. Збудив мене аж добрий стусан мого друга Сваричевського. він і сказав мені, що вже ранок та що наш поїзд стоїть на станції. Протерши заспані очі, беру рушник та мило. Вискочивши з вагону, бачу що стоїмо на якійсь великій товаровій станції. Побіч на рейках стоять військові ешелони.

Стрічного залізничника питаю, де б можна було помитися. він мені пояснює, на запит, що воно за станція, він відповідає:

— Ост–бангоф Варшав.

Доволі далеко ми забрили за одну ніч, — чи не заскоро їдемо чортові в зуби, — подумав я. Та як воно каже пословиця: «якщо ти гриб, то лізь в борщ».

Помившись в окремій для військових умивальні, я вернувся назад до вагону. В вагоні майже пустка, бо все пішло по каву та по гарячу страву, що її можна дістати в пункті Червоного Хреста. Беру їдунку та йду по цей дар Божий, щоб не проґавити та не бути голодному. По дорозі до бараку Червоного Хреста зустрічаю людей з нашого ешелону, що вже поснідали. В бараці доволі довгенька черга; та видача кави й макарону з м'ясом йде справно і я після декількох хвилин одержав свій пайок. Заспокоївши голод та помивши під краном їдунку, вертаюсь у свій вагон. Тут як хто вміє та як може, скорочує собі час, — вичікування на від'їзд. Я, мої два друзі українці й естонець Вільмус, що досить добре говорить по–російськи, сідаємо у вагоні та «лупимо дурачка».