Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Наш вишкіл набирав повного розмаху, на вправи ми вже ходили із сотнею новобранців–німців. Поки ще ці тривожні вістки про арештування ґештапом серед українців не були підтверджені, ми ще не були аж надто занепокоєні. Та прийшов час, що це підтвердження прийшло. Серед нашої групи українців загуло. Ще тієї ж ночі з казарм «зникла» майже половина нашої групи. Вранці, коли про те довідалося німецьке командування, нас решту відокремлено та поставлено біля наших кімнат варту: ми бути інтерновані. На переслуханнях окремо кожного з–поміж нас пройшло ще декілька днів. Після того прийшов — карний військовий табір у Дахаві, звідки я вийшов аж у січневих днях 1942 р., зголосившися на службу вже в німецькій армії… Зі мною пішли майже всі ті, що й прийшли були разом зі мною до цього карного табору. Із прізвищ пам'ятаю: Івана Шагуту з Холмщини, Сваричевського із Скалатщини, Залевського з Франції, — решта прізвищ уже призабулася. В початках лютого 1942 р. нас привезли до вишкільного табору есесівських частин біля Дембіци, до т. зв. Гайделяґру. В тому місці власне й починаються мої спогади…

Не хочу в них осуджувати одних чи оправдувати других. Не беруся судити, чи було воно правильно творити чи ні всі ті бойові частини, складені з українців, а які билися пліч–опліч з німцями на східньому фронті. Хай своє слово оправдання чи осудження скажуть тут ті, що були спобудниками чи й організаторами цих бойових частин. Пишу ці слова як вияснення на неслушний закид нам, в тому числі й мені, у злочині, що його ми не вчинили, — у злочині «національної зради», «співпраці з нацизмом». Пишу про все простими словами так, як я це переживав і відчував. Я один з–поміж тих тисяч молодих українців, що брали участь у минулій світовій війні в лавах німецької армії та були розкинуті по всіх відтинках довжелезного східнього фронту. Я один з–поміж тих тисяч українців, що хоч у чужих мундирах, але з вірою в краще завтра свого народу, гинули безіменні на побойовищах під Севастополем, Ржевом, Ленінградом, Сталінградом і, Бог зна, ще яких. Один з–поміж тих мільйонів українців, що з надіями на краще завтра та майже з радістю прийняли перші розриви бомб у вересневі дні 1939–го. Я один з–поміж тих народжених під час останніх Визвольних змагань, вихованих у любові до своєї батьківщини, а які вже на своїй шкурі зазнали благ чужих займанщин. Я один з–поміж тих, що захоплювалися традиціями Визвольних змагань, що були свідками чи сучасниками різних пацифікацій, політичних процесів, плянових штучних голодів.

Моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми всі ті, що в різних фазах цієї 2–ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю — хоч і дану часто нашим ворогом. І власне ці слова, ці спогади пишу в пошану тих, що так, як і я, вдягли осоружний чужий мундир, та їм доля не судила пережити цієї воєнної хуртовини й вони залишились там, на побойовищах Східньої Европи…»

Від себе додамо: хто збирався б судити автора за «коляборування», мусітиме спершу проаналізувати; з авторової ж таки сповіді, оте підґрунтя, яке привело його до того, щоб свідомо вдягати чужий однострій. Мусітиме тоді призадуматися й над тим, чи добре робила наша історіографія, настільки виминаючи вагу нашої військової підготованости чи непідготованости в 1917–20 роки, вагу військової підготованости чи непідготованости Закарпатської волости в березневі дні 1939 р. Автор бо оцих спогадів це тільки приклад чесної послідовности молодої людини, виховуваної саме на такій аналізі наших спроб визволитися до самостійного життя.

В половині травня 1942 року з вишкільного табору пробойових частин німецької армії — з Гайделяґру біля Дембіци в Польщі — вирушає черговий транспорт поповнень до фронтових частин на Схід. До цього транспорту попав і я та ще декількох українців, що — подібно, як і я — «добровільно» попали до пробойових частин німецької армії. Короткий, бо лише чотиромісячний вишкіл, що все ж добре дався мені в знаки, уже за мною. Наш транспорт призначений на поповнення «першої піхотної моторизованої бриґади», що занімає відтинок на східньому фронті в Росії, в околиці Великих Лук. Транспорт начислює яких 400 чоловік, здебільшого чужинців і менше німців. Є тут норвежці, флямандці, словаки, румуни та нас декількох українців; решта це переважно «Бачка–дойче», себто німці–уродженці провінцій Бачка–Банат; перед війною вони жили в Угорщині, Румунії та Юґославії. Корінні німці згірдливо їх називають «бойте–дойче», себто «здобуті німці». Зрештою наш транспорт це переважно молоді люди в віці від 17 до 25 років. За вийнятком кількадесятьох німців та нас українців — «штрафняків», що числились уже як «стара война», всі інші це переважно новобранці з однорічним «рекрутським» вишколом. Наплечник у кожного з–поміж нас виповнений по береги різними причандалами військового баґажу. Одяг та військовий виряд у нас новісенький. Все чисте й нове. Перед виїздом отримуємо «приписових» 20 штук амуніції до рушниці та чотири ручні ґранати: дві т. зв. «штільґранати» — з ручкою і дві «фаєрґранати» — яйцеваті. Також дістаємо триденний сухий харч, себто хліб, масло чи то марґарину та м'ясні консерви. Каву та гарячу страву маємо діставати під час подорожі по залізничних зупинках у пунктах Червоного хреста, що були зрештою на кожній більшій станції.