Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Цілий день ми майже проспали, щоб виспатись за минулі ночі та зробити «запас» на майбутнє. Чейже нас жде фронтова служба з усіма її трудами й невигодами. Що день пополудні збірка та пойменні виклики до призначених сотень. Стаємо гуртками, кожний за своїм призначенням. До нас новоприбулих підходять старі фронтові «виґи» та розпитують про новості з «гаймату». Я та Сваричевський стоїмо у своєму гурті й розмовляємо. Маємо трохи «трему»… Ніщо дивне, це ж бо фронт, і не знати, яка доля призначена кожному з нас. Може, чоловік буде тим першим, якого привезуть сюди, до головного перев'язочного пункту біля штабу?.. Куримо цигарки, щоб хоч трішки заспокоїти свою нервозність, — це роблять майже всі. Розмова якось не клеїться, кожен з нас зайнятий своїми думками.

Дістаємо наказ вдягнути маскувальний одяг, т. зв. «тарн'яки», та на шоломи надіти маскувальні покривала. За хвилину ми вже подібні до тих старих фронтових «виґ», хоч далі ще різко відрізняємось від них новим одягом та вирядом.

Вже вечоріло, як ми, склавши наплечники та т. зв. «вешебойтлі» (торби на білизну) на звичайні сільські вози, вирушаємо за своїми провідниками на становища чи то пак до штабів сотень.

Дорога веде почерез лісисту місцевість. По дорозі часто зустрічаємо замасковані табори різних військових частин. З оповідань наших провідників орієнтуюся, що тут фронтова лінія більш–менш устабілізована і війна ведеться позиційна. Мої здогади підтверджує обставина, що цілий день було майже спокійно, як не брати до уваги поодиноких стрілів артилерії: це батерії гармат встрілюються в ворожі становища. Натомість коли вечоріє, фронт оживає. З обох сторін виходять в передпілля стежі, щоб прослідити терен, тому по ночах часто зривається нервозна стрілянина.

Вже цілком стемніло, як ми, трохи втомлені, прибули до т. зв. «тросу», себто обозу другого куреня восьмого полка. Обоз цей на скраю лісу. Кухні та автомашини сотень куреня стоять до половини вкопані в землю. Це охорона від відламків на випадок атаки з повітря.

Тут знову розділюють наші гуртки по сотням. Викликують мене і Сваричевського, і ми, забравши з воза свій баґаж, манджаємо в напрямі голосу викликувача. Це бунчужний сьомої сотні, популярно званий «шпісом». Перевіривши наші військові книжки, він вказав нам селянський віз і на нього ми ще з іншими прибулими склали свій баґаж. Ждемо ще деякий час, на кухарів, що забирають для сотні харчі. Коли вже все було готове, під проводом «шпіса» рушаємо в дорогу.

Ніч темна. Ідемо удвійку, себто я і Сваричевський. Час до часу тихо шепочемо свої помічення. Для нас все воно ще новість. Виходимо на пільну доріжку. На чорному оксамиті неба блимають зорі. Ніч погідна. Час–до–часу по небі пролетить рій світляних куль. Це стріляє двосантиметровий «фляк» — зенітка. У рівних підступах часу цю темінь ночі розриває ракетне світло. Це передові стійки сторожать. Якби не те, що всі ці світляні відблиски пригадують сувору дійсність — вже здавалося б, що я на якомусь видовищі.

Пройшовши яких п'ять кілометрів, зупиняємось знову в лісі, де розташований обоз сьомої сотні. Тут знову нас викликають поодинока до «шрайбштуби», себто до сотенної канцелярії, де після списання формальностей одержуємо «жалування» з фронтовим додатком, — разом яких двадцять марок на десять день. До сьомої сотні прибуло нас 36 чоловік. Від нашого «шпіса» довідуємось, що цю ніч іще переночуємо тут в обозі та аж на другий день ввечорі відійдемо до своїх відділів на передову лінію. Покищо їде три вози з харчами для солдатів. Отримуємо гарячу страву і, повечерявши, кладемось спати під вкопані в землю автомашини. Ніч пройшла спокійно.

На другий день вранці — чищення зброї та готування до вечірнього маршу на передову. Наплечники й торби на білизну маємо залишити тут при обозі, забравши хіба по парі білизни у т. зв. «штурмґепек» (штурмовий наплечник німецького вояка). Тут доповнюємо свій запас амуніції та отримуємо ще по дві яйцеваті ґранати. У «масковках» подобаємо на тигрів зеленкуватого відтінку. Після обіду коротка «лекція», як маємо вести себе під час маршу на передову, словом, щоб по–дурному не «тратити голови»; все те своїм когутячим голосом втовкмачував нам «шпіс», якому, доречі, і на прізвище було — Шпісс. По цій лекції ще відпочинок.

Я спаковую свої найпотрібніші речі у «штурмґепек» та в «бротбойтель». Одна пара білизни, пара скарпеток, рушник, мило, прибори до голення й до чищення зубів і — це все, що можна було забрати з собою. Доповнення до цього був коц та плащ. Спакувавши все те та надягнувши на себе виряд, лягаю на землю, очікуючи відмаршу. Десь біля дев'ятої ввечорі — відмарш. Ідемо гусаком. Попереду вози, навантажені харчами для сотні. та власною амуніцією. Виїхавши з лісу, підходимо під гору. Ніч, як і попередня, — місячна. Дорога повна ям, що ближче до фронту, то більше ям на дорозі та побіч неї. Видно, що «Іван» її добре «обкладає». Ось розбитий віз, біля нього пара коней: гнилий сопух трупів наповнює повітря. Це передучора «ляпнуло»: один убитий та двох поранених — це балянс одного вечора доставців харчів і амуніції на фронт. З горба дорога в'ється серпентиною вниз. Тут уже можна розрізнити, де передова. Часто передпілля освітлює своя або ворожа ракета. Покищо передова мовчить… Десь далеко на південному сході гуде. Кажуть, що це біля Ржева, з'їхавши в долину яких кількасот метрів, зупиняємось біля якогось обриву. Через темряву, що розлилася по цьому ярі, не можна нічого розібрати. Та по якійсь хвилині око, призвичаївшись до теміні, розпізнає людські постаті, що метушаться біля возів. Це чергові, що прийшли по харчі, пошту й амуніцію. Ми із Сваричевським сідаємо на землю та закурюємо, ховаючи папіроски в шоломі. По деякому часі нас викликає про око сотенний, поручник Ґертнер, що приділює нас до чот. Я приділений до другої чоти, а мій друг Сваричевський до першої. Зо мною до другої чоти приділені ще декілька «бачка–дойче» та естонець Вільмус. Розлучений із Сваричевським, почуваюсь якось самітний у цьому оточенні.