Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Що до терену, то він тут болотнистий і кожну височінь використано на побудову цих «штюцпунктів».

На відтинку нашої чоти ворог доволі далеко, бо яких сімсот–вісімсот метрів. Натомість найближче біля третьої чоти — двісті до триста метрів.

Вже добре розвиднілось, як мій ройовий, побажавши мені щастя, пішов до землянки. Я з цікавістю беру далековида та розглядаю околицю. Далеко впереді наших становищ видніє ліс. Перед лісом розрита земля — це ворожі становища. Перед ними — загороди з колючого дроту. Те саме й перед нашими. Стоять т. зв. «шпанішерайтер», себто «еспанські кізли». Це щось подібне до нашого кізла, що на ньому ріжуть дрова, тільки він довший та ще обмотаний колючим дротом. Ці кізли практичні вже тим, що їх можна легко переносити та можна скоро будувати.

Крізь далековид можна спостерігати зле замасковані дерев'яні скриночки. Це т. зв. «гольцміни» та «с» — міни, себто «стрілецькі міни». Позаду наших становищ веде битий шлях, що ні вдень ні вночі не до ужитку, бо находиться під ворожим кулеметним обстрілом. Через нього мусять що ночі перескакувати чергові по харч та амуніцію. За дорогою підноситься горбовина, а за нею в яру наш сотенний бойовий штаб.

Розглянувши докладно все те, сідаю на амуніційну скриньку та закурюю цигарку. Становище, де маю стійку, це звичайний шанець для легкого кулемета. Викопане півколо обрізаними кінцями звернене в сторону ворожих становищ. Як і кожне таке становище, воно відкрите. В рогах півколом стоять скриньки запасової амуніції, декілька ручних ґранат та бляшана рурка носити запасові цівки кулемета. Сам кулемет типу МҐ–34.

Ось це й був би мій перший день фронтової служби в бойовій лінії довгого східнього фронту. Це ж був перший в новій дійсності, в новому оточенні, але — напевно я тоді не здавав собі справи з того, скільки ще доведеться мені зазнати на цьому фронті. Про те я тоді не думав, мене цікавили чи навіть захоплювали майбутні бої, нічні виправи та різні геройські подвиги, про які я стільки вже наслухався та ще більше начитався. Можливо, що в мені тоді пробудилася авантюрницька жилка.

І знову згадались оповідання моєї матері про мого батька, що то, пройшовши в австрійському мундирі всі пекла фронтів на сході й на півдні, під час Листопадового зриву став у ряди Української армії, з якою ділив її долю й недолю. Пригадую собі, з яким захопленням слухав тих оповідань, з якою гордістю сприймав я кожне похвальне слово про мого батька, і одинокою мрією в моїх молодечих роках було стати вояком, бути в боях. Моя улюблена література в шкільному віці, це були видання «Червоної калини», що їх я захоплено перечитував. Там я находив те, про що мріяв: бої, воєнні пригоди, геройські подвиги та посвяту в обороні батьківщини.

Згадавши те й усвідомивши собі, що стою віч–на–віч з нашим відвічним ворогом, в мене зібралась якась жадоба пімсти, якесь невисловне завзяття; та я й забув, що, надівши оцей чужий чи навіть ворожий однострій, не служу своїй батьківщині. Але про це — я тоді й не думав. Я був тоді захоплений тим, що врешті зможу бити, бити і ще раз бити зненавидженого ворога.

З моїх думок вирвав мене несподіваний грюкіт, а за ним проразливе свистіння гарматного стрільна, що пролітало мені над головою. За хвилину чую вибух десь позаду сотенного бойового штабу — це «Іван» починає ранню музику.

Я зірвався із вигідного сидіння, усвідомивши собі, що я не дома, але в бойовій лінії на фронті.

Цілої пів години тривав цей вогонь. Стрільна рвалися далеко позаду наших становищ. Це ворог нащупував наші обози. При кожному свистінні пролітаючого стрільна я мимоволі присідав; дарма, що стрільно давно пролетіло наді мною, і часами розривалось далеко позаду. Що ж — не диво, кожен новик перший час мусить вклонятися цим «подарункам». Це півгодинне присідання мене таки добре втомило — я мимоволі пригадав собі «жабки», що ними кормили нас підстаршини–вишкільники під час нашого вишколу у таборі. Таки часом і те придавалось… Тепер чоловік уже мав у цьому вправу.

Після цієї ранішньої добровільної «ґімнастики», коли вже трохи втихомирилось, беру далековид та з увагою спостерігаю передпілля. Нічого замітного. Здавалося б, що ніде ні живої душі — одначе воно не так. Як оком глянути, видко розриті горби, або просто землю і це виглядає як одне велике кротовище, де замість кротів живуть люди, що кожної хвилини готові кинутись на себе дикими хижими звірями.

Але час минав і години моєї стійки кінчились; вона й так мене томила, бо ж я цілу ніч не спав, тому радо зустрів стр. Гавзера, що прийшов мене змінити.