Десь далеко ліворуч від нас гримить. Ближче до нас чути рушничну та кулеметну стрілянину, але вона помалу втихає. Це стійкові з просоння почали стрілянину, почувши канонаду. Раз–по–раз блиск від випалів та вибухи дають знати, що бій продовжується. На нашому відтинку покищо спокійно, хоч воно лише так здається, бо в кожному опірному пункті заряджений алярм і люди своїми очима хочуть проникнути темінь ночі, щоб не дати себе заскочити.
В такому напруженні минає хвилина за хвилиною. Вже сам не знаю, скільки цигарок викурив; що людина в більшому напруженні та знервуванні, то їй цигарки видаються, більш спасенним лікарством.
Навіть балакучий вістун Кілеман якось мовчить та не обзивається ні словечком. Не хочу й я порушувати його думок, тому й мовчу. Голова мимохіть клониться на беріг окопу, а очі від втоми заплющуються. Однак моментально отрясаюсь, усвідомивши собі, де я, хоч очі від втоми печуть вогнем, а повіки тяжать немилосердно, наче б їх хто оливом налив.
Нашу мовчанку перериває прихід ройового, що провірює стійки. Він у товаристві нашого чотового та ще одного ст. стрільця, що був при ньому вістовим. Приносить нам новості, правда, не дуже то приємні: на відтинку десятого полка ворог переводить сильний наступ і там тепер дуже «гаряче», в одному місці ворог навіть проламав нашу бойову лінію та зайняв наші становища. Третій курінь нашого полка мав великі втрати, тому, на його думку, прийдеться нам, себто нашому куреневі, робити протинаступ. Вже є докладне повідомлення, що завтра ввечорі інша частина змінює наш курінь із цих становищ. Оце гарна перспектива: замість відпочинку, дехто з нас найде напевно «вічний».
Ще трохи поговоривши, чотовий відійшов до третього роя. Ми остались кожен із своїми думками про завтрішній день.
Уже почало сіріти, коли пальба на лівому крилі помалу стала вщухати та після деякого часу настала цілковита тишина. Така, наче б нічого й не трапилось.
З полегшею на душі зустріли ми перше сонячне проміння. Думка наполегливо працює лише над одним: коби оце скоріше зійти із становищ та лягти на «причу» спати, спати досхочу.
Якби вгадавши наші бажання, ройовий відкликує алярм, залишаючи одного стрільця на стійці, решта ж — вільна. Кожен прихапцем збирає свої «причандали» та майже бігом спішить до землянки. Лягаємо нашвидку, де хто може, і по хвилині у землянці уже цілий «тартак».
Пізно після полудня збудив нас стійковий на наказ ройового і ми починаємо збиратися в дорогу.
Усю запасну амуніцію лишаєм, забираючи лише на кожний кулемет по чотири скриньки. Кожний приводить свій одяг і виряд до порядку. Зникають тижневі або й місячні зарости із наших облич. Кожен хоче наново набрати цього вояцького «дригу», що його затратив під час довгого перебування на передовій, — щоб не попасти там у запіллі на якогось старшину чи підстаршину, якому може щось не сподобатись, а тоді, брате, на однісіньке слово «гінлєґен»! (долів) повзай перед ним на череві. Обережність ніколи не вадить. Дехто навіть витягнув коробку пасти та чистить чоботи, ніби на «апель» (провірку).
Привівши усе до порядку, забираємось до найважливішої речі — до їдження. Вчорашній цілоденний харч ще не торканий, бо після недіспаної ночі ніхто не турбувався сніданком, кожен радий був десь прилягти й заснути. Тепер кожен відчув голод, тому всі радо взялися за приготування харчу. Чай напів з горілкою, хліб, м'ясна консерва і це все. А це хто б перебирав у їді, коли у кожного апетит вовчий.
Поївши досита, маємо ще доволі часу — зміна напевно прийде десь опівночі, тому сідаємо за стіл та «ріжемо очко». Пробую й я, але щось не йде. В цьому тут вістун Кілеман майстер: він за кожним разом лише збирає купу грошей до своєї пілотки. Видно, що це йому не першина.
Уже стемніло й ройовий висилає чергового з порожніми «каністрами» (банки на каву або на гарячі харчі), що вже й остається при сотенному бойовому штабі аж до нашого приходу.
Біля одинадцятої вночі приходить у товаристві нашого чотового підстаршина із частини, що має нас змінити. Ройовий Мазур передає все, що є у землянці, та виходить обзнайомити новоприбулого з тереном. По якомусь часі чути надворі притишені шепоти та гамір. Це прибула зміна. Ще деякі формальності і ми залишаємо землянку щоб зробити місце новоприбулим. Це частини «Вермахту». Знайомою нам стежкою прямуємо в сторону землянки сотенного, звідкіля уже під проводом сотенного прямуємо в сторону обозу. Тут жде нас справжня несподіванка. Замість очікуваного нами спрагненого відпочинку ще цієї ж ночі маємо зайняти «вихідні становища» та вранці повести наступ на зайняті ворогом минулої ночі наші становища. Гарний відпочинок, але що ж вдіяти? Це війна, а вона не знає сантиментів.
Читать дальше