Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Після однієї такої «комісії» прийшли репресії на наш табор: відділено майже всіх вищих старшин, що їх перевезено до т. зв. «Інтернаціонального табору». Вивезено декотрих стрільців та підстаршин, між ними й мене, та приміщено теж у цьому «інтернаціональному» таборі. Справді, це був один «Вавилон». Були там представники всіх европейських країн: альбанці, болгари, естонці, латиші, литовці, поляки, еспанці, грузини, туркестанці, калмики, хорвати, серби, словінці, чехи, мадяри, румуни, італійці, росіяни, українці та, Бог один знає, ще хто.

Тут знову провірки й комісії. Чоловік спершу переймався кожною дрібничкою, вірив кожній пущеній у таборі сплетні, одначе зчасом, коли побут довжився у безконечність, коли голод, осінні дощі та невигоди таборового життя доповнювали цю чашу горя, чоловік став байдужим на все. Перед очима в довгих безсонних ночах стояв завжди, як це казали по–таборовому, — «хліб, як жорна». Їсти, наповнити порожній шлунок, ось це була проблема, що непокоїла людину. Давали ж їсти, говорено, «надто мало, щоб жити, надто багато, щоб подохнути…»

Прийшла італійська осінь. День–у–день дощі, зливи. Люди ходили, спали, їли — в болоті. Жодних бараків, жодних порядних наметів. Хто мав яку плащпалатку, то ще яко–тако ховався перед дощем, хоча спав дослівно в воді. При кінці листопада 1945 р. наш табір, себто «інтернаціональний», перевезено до Ріміні. На великому летунському майдані біля Ріміні примістився зимовий табір воєннополонених колишньої німецької армії. Біля пів мільйона вояків з різних національностей здебільша німців, примістилось на розлогому майдані. Наш табір був позначений як «Ч. 3». Табір «Число 1» був для вояків Української дивізії. Між прешим і третім — табір Ч. 2, де примістилися німці. Ген, на окраїнах цих таборів, були табори Ч. 4 та Ч. 5; це були спеціяльні табори для членів парашутних та есесівських частин німецької армії.

Побут у цім таборі для мене затягнувся аж до квітня 1946 р., коли разом із групою старшин Української дивізії я повернувся назад до табору Ч. 1, де були інтерновані українці, що служили в німецькій армії; серед них більшість і були вояки 1–ої Української дивізії.

Не буду розписуватись про події та життя вояків у цьому таборі. Для мене, як і для всіх нас, цей час був найважчою пробою. Непевність завтрішньото дня, тавро «коляборантів», «квіслінґів», «зрадників» і Бог зна ще які епітети, що ними щедро обдаровували нас не тільки недруги, але таки й «свої», — все те ще більш нас пригноблювало. Декому надокучувало це сидження за дротяною огорожею і він «вибирав волю». Були це переважно ті, що мали когось із, рідних чи знайомих у Німеччині. Загал же вояцтва ждав розв'язки нашого питання англійськими властями.

Минув ще один рік, настав 1947–ий. Після різних комісій, «відвідин» і тому подібних цирково–театральних оглядин нашого табору представниками англійських властей і наших таки суспільно–громадських установ з–за океану почалася підготова до виїзду.

Їдемо. Куди, це байдуже — добре, що врешті їдемо, що врешті «наша справа рішилась», що починаємо цей другий наш «етап» (скільки ж їх ще буде?).

Виїздив транспорт за транспортом у малих кількаденних перервах.

Я виїхав переодстаннім транспортом наприкінці травня.

Поїздом ми переїхали до Венеції, де й сіли на корабель.

Одинацятиденна подорож здовж цілого Адріятику, Середземного моря, здовж африканського побережжя, через Ґібральтарський просмик і врешті Атлянтиком на англійські води; це справді, якби не свідомість, про невеселе положення, була б чудова дорога.

На беріг ми висіли у Ліверпулі, звідки вже поїздом приїхали до табору для воєннополонених в Шіффельді.

Ще повний рік прийшлося носити тавровану уніформу з латкою на спині та на лівому коліні штанів. Ще повний рік цієї непевности та болючих запитів, що їх я собі ставив:

— За що? Чому? Як довго ще?

20–го вересня 1948 р. мене з групою вояків дивізії звільнили з полону та перевели на працю в англійському промислі.

Пройшло ще чотири місяці, щоб врешті я міг «офіційно» отримати посвідчення про звільнення з полону з датою 15. 2. 1949 р.

Три повних роки неволі, і за що?..

Англія, 1950 р.