Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

І тут знову я був свідком драстичних заходів проти дезерції з рядів Дивізії. Десь у кінцевих днях квітня 1945 року двох стрільців з передової лінії намагалися перейти фронтову лінію на большевицьку сторону, однак були переловлені передніми стійками дивізії «Райхсфюрер». Відбувся суд, ну, а з тим присуд та його виконання. Обох їх повісили на залізничному мості біля села Курцдорф. І наша чота, проходячи біля цього мосту кожного вечора й ранку, була змушена кожного разу оглядати цю неприємну картину. Однак після декількох днів нашу чоту перевезли кудиінди та з тим скінчилося минання попри повішених.

Зрештою тепер події котилися скорим темпом; не те що дні, але години й мінути приносили нові зміни в цій кінцевій фазі світової борні. Ходили прерізні чутки, «паролі». Одна з таких настирливо вже довший час кружляла поміж вояцтвом дивізії, а саме — про скорий перехід цілої дивізії на сторону альянтів, що все ближче підходили до запілля нашого фронту і були вже десь в околицях Кляґенфурту. Німецький персонал дивізії якось стримано ставився до нас. Часами траплялися випадки і явного ворожого наставлення та безмежної люті. Пригадую собі один такий.

Коли нашу чоту переведено на постійно до Курцдорфу, під час одного перегляду денних стійок чотовим хор. Бучком вибухла поблизу ґраната й він поранений відійшов на перев'язочний пункт, де й залишився до капітуляції. На командира нашої чоти сотенний призначив мене. Якось викликаний вранці до штабу сотні вертаюся біля полудня назад до своєї чоти. Недалеко Курцдорфу при дорозі займав вогневе становище із своєю протипанцирною гарматою дес. Серафим, таки з нашої сотні. Обслуга гармати, користаючи з погідного дня, пороздягалась до пояса та «опалювалася» до сонця. Недалеко паслись попутані коні, що на них уважав стр. Старух. Десь здалека на дорозі показалася обозна валка, що їхала в мою сторону. Потонувши у своїх думках, я й не запримітив, що діялось переді мною. Не доходячи до становища протипанцирної гармати, я почув впереді чийсь крик та німецькі прокльони. Прокинувшись із задуми, бачу, як якийсь ст. десятник–німець як виявилось, провідник обозної валки, наїжджає конем за втікаючим стр. Старухом та б'є його нагайкою по голих плечах. В мені скипіла уся кров і я з криком «Ду ферфлюхтер гунд!» біжу в сторону цього садиста. Коли я заступив йому дорогу, він здивовано та люто запитав мене, що я сказав. Без відповіді на його питання блискавичним рухом виймаю з кобура пістоль (із зломаним ударником!), побачивши, що ця скотина недвозначно підносить руку з нагайкою до удару. Не знаю, як у цій хвилині виглядав я, одначе те чорне мале залізо в моїх руках подіяло охолоджуюче на розлючене обличчя німця. Він, прибираючи маску будь–що–будь вищого ступенем, наказує мені вступитися з дороги.

Не знаю, чим це скінчилося б, коли б на допомогу мені не прийшов був хорунжий–українець, що, йдучи дорогою, здалека був свідком цілого випадку. Скінчилося це звітом у командира куреня нашого полка, що й був недалеко місця цієї події. Списано було свідчення стр. Старуха, мої та цього хорунжого. Та цей садист мав таки щастя, бо незабаром прийшла капітуляція і відворот нашої дивізії на захід.

Дні проходили на вичікуванні неспокійних фронтових ночей та на слуханні в наших «радистів» авдицій, надаваних англійцями в німецькій мові. На 28–ме квітня припадали мої народини і з цього приводу підвищили мені ступінь з десятника на ст. десятника, з днем офіційної номінації на перше травня 1945 р.

Десь в половині квітня приділено до нашої дивізії німецьких вояків із летунського наземного персоналу. Це були переважно старшини й підстаршини без жодного піхотинського вишколу та без зброї. Сподівалися дістати її в нашій дивізії, однак до самої капітуляції рідко хто з–поміж них був приділений до фронтових частин. Скоро розв'язано питання телефоністів і радистів: вони перейняли такі ж функції по сотнях і куренях. До нашої сотні цих із «люфтваффе» було приділено щось із сорок люда і вони творили окрему чоту та весь час були при штабі сотні. Також прислано на сотню по кількадесят тризубів так, що стало для всіх підстаршин, старшин та декотрим стрільцям. Сам наш сотенний, пор. Кельнер почепив собі поверх німецького орла — тризуба.

Наближалися наші Великодні свята. З якоюсь апатією приготовлялося стрілецтво до цього радісного та справді «великого дня». Для нас ще не настав справжній Великдень. Кожний був зайнятий своїми думками, що завжди приходять при очікуванні цих кількох радісних днів у році. Що як, для нас це ще одні свята, проведені далеко від своїх рідних, від своєї країни. Чи хто сподівався тоді, що ще не один Великдень святкуватимемо поза межами рідної землі в далеких, незнаних нам країнах. Може, декому з нас не судилося більше святкувати його в своїй батьківщині… Та — думки, спогади такі бліді під теперішню пору, де ми кожної хвилини наражені на небезпеку, де кожної хвилини може прийти наказ до останнього бою. Замість великодніх дзвонів, гуку великодніх пострілів під церквою у наших вухах гуде від безперервної мелодії фронту. Повітря пронизують ворожі стрільна. Два рази вдень вистрілює свою порцію хор. Гаврилюк із своїх трьох ґранатометів; їх становища під горбом біля Курцдорфу. Це відповідь на ворожий безугавний обстріл. В нас дошкульний брак не лиш зброї, але й амуніції до гармат та ґранатометів. Артилерійський полк дістав наказ, що лиш на спеціяльний дозвіл із штабу дивізії може відкрити вогонь. Тому навіть при місцевих ворожих вломах у нашу лінію треба було обходитись без артилерійської підтримки. Правда, на відтинку нашої дивізії ворог не проявляв великої активности, за вийнятком замку в Ґляйхенберґу, де аж до останніх годин перебування дивізії на фронті безперервно «кипіло».