Евстахий Загачевський - Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

Може, пройшло з пів години від того, як відійшли від нас сотенний та чотовий, і впереді почулась спершу рідка, а далі щораз то сильніша рушнична та кулеметна стрілянина. Частіше почулися вибухи ручних ґранат. Почулися випали з ґранатометів: б'є «Іван»… В думках стараюсь числити відпали, однак не дорахував і до вісьмох, як зловіщий шум та клекіт вгорі перервав мої міркування. Інстинктовно прилягаю до землі, та в цій самій секунді, десь близько позаду рвуться ґранати. За першими полетіли наступні. Грюкіт розривів понісся по лісі, наповнюючи його тривожним клекотом. Дивлюсь на годинник. Це вже восьма ранку; якось не видко ні сотенного ні чотового. Що ж, треба якось порозумітись із заступником чотового, що напевно прийде до мого роя, якщо б грозила небезпека. Покищо проходжуюсь здовж розташування мого роя та стараюсь вплинути своїм спокоєм на непривиклих ще до цієї «музичної симфонії» стрільців. Це мені в деякій мірі вдається, хоч сам не знаю, що буде в дальшому. Чейже не будемо тут лежати під цим обстрілом. До мене прибігає з декількома стрільцями десятник Закревський. Питаюсь, де решта його роя та рій десятника Ґереґи. Він, махнувши рукою, сказав, що відійшли назад, а десятник Ґереґа та юнак Якимів таки дослівно втекли при перших пострілах, залишаючи людей без повідомлення. І справді, за деякий час на дорогу, де лежав мій рій, прибувають декілька стрільців з роя дес. Ґереґи, що підтверджують слова дес. Закревського. Таким чином мій рій налічував уже біля 20–ти людей, що зібралися біля мене. Сам дес. Закревський з двома чи трьома стрільцями свого роя відійшли «шукати» сотенного, хоча його обов'язок був затриматись на місці, де його залишив сотенний. І справді, за деякий час до нас прибув ст. дес. Кіндер та вістовий, стр. Довгий, одначе ні один ні другий не могли нічого конкретного сказати. Словом, положення стало неясне. До цього ще ворожий вогонь перемінився в справжній гураґан. Раз–по–раз довкруги нас розриваються ворожі ґранати. Ліс наповнився їдким димом та ревом розриваних ґранат.

Нараз — що це? Так, пізнаю, це «Іван» почав обстріл із своїх «катюш». З диким виттям, що аж до глибини душі пронизує людину, вистрілює ця потвора своїх 48 стрілен нараз і вони з іще дикішим скавулінням летять в нашу сторону. В одній секунді смуга лісу перед нами заміняється в один котел вогню, розривів диму та скаженого грюкоту. Далекого засягу свого діяння вони не мають, одначе стільки стрілен впродовж кількох секунд від'ємно діє на психіку вояка, ще до того непривиклого до артилерійського обстрілу.

Страшно мені стало, не так за себе, як за тих кільканадцять людських істот, що, притулившись до землі, ждуть у непевності мого наказу. Пишу мого, бо справді нікого з підстаршин більш не було. Ст. дес. Кіндер, що недавно прийшов, був також кудись «зник». Скажу відступити дещо назад, — буде біда; розбіжаться, настане паніка. Збираю всю силу волі та нахильцем проходжуюсь здовж мого роя. Криком та лайкою здержую декотрих, що звертаються до мене із словами: «Десятнику, я відійду назад на сторону…» й хочуть таким чином відійти з роя. Знаю, що якщо б пустив одного, розбіжаться всі, тому й не завагався від погрози, що коли хтось рушиться відійти, буду стріляти. На моє щастя, прибіг ст. дес. Кіндер і дає наказ зайняти опущені становища.

Ну, хвалити Бога, що є хтось, хто несе відповідальність за цю горстку людей. Від нього довідуюсь, що частини, які займали верх гори, уже відійшли, тому ми мусимо зайняти більш–менш цілий відтинок і його маємо боронити аж до приходу сотенного. Рій веде ст. дес. Кіндер, я залишаюсь позаду, щоб «обезпечувати» на випадок, якби так котрийсь дістав «заяче серце»…

Займаємо визначену Кіндером лінію становищ, спрямовану в сторону сподіваного ворожого наступу. Не знаю, що далі робити. Те саме з Кіндером, що врешті рішається сам іти на зв'язок із сотенним. Остаюсь далі сам; правда, положення тепер дещо покращало, себто вже не знаходимось під ворожим обстрілом. Десь там ліворуч ще далі клекотить; так само в стороні Мекрендорфу чути густу рушничну та артилерійську стрілянину.

Час–до–часу впереді нас відізветься черга з т. зв. «штурмґевера»: це частини кавалерійської дивізії, що підтримують нас важкою зброєю, брак якої дошкульно відчуває наша Дивізія.

Я й не зчувся, коли і заснув під деревом. Не диво, недіспана ніч та нервозність останніх годин зробили своє. Збудив мене один з поміж стрільців мого роя, вказуючи при цьому на груду вояків при конях: