Евстахий Загачевський: Cпогади фронтовика. Одісея сірого «коляборанта»

— Зголосіться до «гавптмана», бо він питає, хто старший над нами.

Поправивши на собі виряд, підходжу до цієї групи вояків з якоїсь частини кавалерійської дивізії, а помітивши серед них старшину зголошуюсь. Він запитав мене, чи я знаю, що всі частини нашої дивізії вже опустили гору. Кажу, що ні, бо про це чую оце від нього, а мій сотенний не дав мені жодних інструкцій. На ці слова, він каже:

— Я як старший ступенем даю Вам наказ зараз опустити гору, бо большевицькі частини вже зайняли село Меркендорф та просуваються долиною в сторону Штрадену. При цьому він пояснив, що його частина це останній відділ, який ще знаходиться на цій горі. Це переважно телефоністи з обсерваційних артилерійських пунктів. І, як на підтвердження його слів, бачу декількох вояків, що в скорому темпі звивають телефонну лінію.

Відповівши коротким «Яволь!», бігом повертаюсь до свого роя. Зробивши збірку, коротко вияснюю наше положення, а з цим даю наказ до відвороту. Рій веде мій заступник, ст. віст. Грам'як, що за провідника має вістового з нашої сотні, стр. Довгого. Він краще обізнаний з тереном та знає дорогу до штабу нашого полка. Сам залишаюсь позаду колони, взявши з собою двох кулеметників.

Скорим маршем сходимо з гори лісовою доріжкою. Попри нас швидко проїжджають кавалеристи, що їх ми зустрічали на горі. Без пригод виходимо з лісу та дорогою прямуємо до місця розташування штабу 31–го полка. Перед лісом уже зайняли становища «фюзильєри» нашої дивізії та рештки сотень першого куреня.

В штабі полка вже не зустрічаю майже нікого, за вийнятком ад'ютанта, що з декількома стрільцями з штабової сотні евакуює штаб. Зголошуюсь у нього та прошу про дальші накази. Від нього дістаю наказ евакуювати залишений «шпісом» 14–ої сотні обоз, що недалеко штабу.

Приходжу на місце постою нашого обозу; перед нами — жалюгідний образ. Всі стрілецькі наплечники, що переховувались при обозі, увесь запасний виряд та амуніція 14–ої сотні, валяються на подвір'ї господарства, де стояв обозі. Теж навантажений віз із харчовими продуктами нашої сотні стояв під шопою, а коні від нього напевно послужили нашому «шпісові» для скорого «плянового» відвороту.

Та на медитування не було часу, бо ж перед нами відкритий шлях до Штрадену, що й так уже під обстрілом ворожої артилерії та ґранатометів. Стрільці на мій наказ скоро роздобувають по поблизьких хазяйствах вози та коні. Не обійшлося при цьому без драстичних моментів, де арґументом на спротив мусів бути пістоль. Німецький «бавер» не міг чи радше не хотів зрозуміти, що, не зважаючи на кінцеву фазу війни, все–таки вояк не перебирає в засобах. Однак скінчилось лише на страху та на лайці в польсько–російсько–німецькому жарґоні. Сяк–так запрягаємо вози і з гомінким «вйоканням» та «гейтанням» рушаємо в дорогу. В моменті нашого вимаршу мов з–під землі появляється юнак Якимів. Шануючи засади військової дисципліни, зголошую йому свій відділ та питаюсь про дальші накази. Якось байдуже та з резиґнацією в голосі він відловів:

— Як знаєте, так і робіть… Я йду шукати командира сотні. Після цих слів він відійшов в напрямі колишнього постою штабу полка.

Одначе, як я пізніше запримітив, то він у безпечній віддалі волікся за нашою валкою.

Без несподіванок з боку ворожої артилерії вдалося нам прибути до Штраден. Це було вже після полудня. Несподівано на вулиці міста зустрічаємо сотенного, пор. Кельнера та нашого чотового, хор. Бучка. З ними стрільці решти нашої другої чоти, між ними і дес. Закревський і ст. дес. Кіндер. Десь появився і геройський «шпіс», дес. Пфайфер та його обозний штаб разом із кухнею. Складаю звіт сотенному про перебіг дій мого роя. Поки що ждемо наказів, що надійдуть із штабу полка. За цей час стрільці впорядковують свій виряд та відпочивають після нічних трудів і майже цілоденного напруження; «шпіс» приготовив порядний «айнтопф», що був заслуженою винагородою за труд другій чоті. До вечора в нашій чоті появилось декількох стрільців з першої і третьої чот, що тримали т. зв. «другу лінію» біля села Меркендорф. Оповідають неймовірні речі. Перша чота вповні розбита, те саме третя. Їх напали большевики ззаду так, що їм приходилось продиратись крізь ворожий перстень. Хоча, як пізніш виявилось, воно не було аж так надто страшно, однак були втрати. Під вечір наша чота, скріплена двома іншими, зайняла становища на окраїнах Штрадену обабіч дороги, що веде в сторону Меркендорфу. Ще перед відходом на визначені становища сталась прикра подія, що зробила немиле враження на присутніх тоді вояків 14–ої сотні. Під час нашого відпочинку прибули до нашої сотні ославлені «герої» — дес. Ґ. та юнак Я. Були на звіті в командира сотні, що при відході чоти на становища здеґрадував обох цих підстаршин до ступеня стрільців, а їхню справу передав на розслідження в штаб полка. Ця кара була надто лагідна, взявши під увагу права командира сотні у фронтовій лінії; за таку наявну дезерцію з фронтової лінії, а ще до того підстаршин, чекало тільки одне — куля. Можливо, що не хотів брати на свою совість тих двох осібняків, що припадково стали підстаршинами, а, можливо, що цим хотів дати їм нагоду рятувати своє життя. І з тієї нагоди вони вповні скористали, втікаючи ще цієї ж ночі з сотні, мабуть, на большевицьку сторону.