Роман Коваль - Петро Болбочан - “Обов’язок перед Україною кличе мене до зброї”

Тим часом Болбочан продовжував просити Військовий суд розібрати його справу та притягти до відповідальності винних в його арешті. Він все ще продовжував вірити, що правда переможе.

Не тільки Болбочан не знаходив собі місця без своїх “кровних частин”... Наприкінці травня делегація запорожців просила Симона Петлюру повернути їм Болбочана. Головний Отаман відповів: “Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана... Поки я стою на чолі Республіки – не буде Болбочана на службі в Республіці!” [30] Солуха П. Винниченко і Шаповал Микита по допомогу до Москви – до Леніна! // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 12. – 11.07.1970. .

Пройшов тиждень. Старшини і козаки продовжували вимагати повернення свого отамана, якого “без жодного пояснення” було вирвано з їхніх лав. Отаман 2-ї пішої Запорізької дивізії Осмоловський та полковники дивізії подали державному інспектору Запорізької групи Гавришку заяву, в якій рішуче вимагали – “задля підняття військової бойової міці” – негайного призначення у групу отамана Болбочана. Заяву підписали полковник Окремого кінного республіканського полку Дяченко, полковник 1-го Республіканського пішого полку Мальців, полковник 2-го Мазепинського пішого полку Дубовий, полковник 3-го Наливайківського пішого полку Пирогів, полковник 2-го Запорозького імені Кармелюка полку Троцький, полковник 4-го пішого Запорозького Богунівського полку Цирулик [31] Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. – Кн. 4, 1922 – 1923. .

Під тиском вимог, які ставали все радикальнішими, Державний інспектор полковник Микола Гавришко на підставі першого параграфа Закону про Державну інспектуру (від 13 травня 1919 р.) 7 червня призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи. В той же день він подав рапорт на ім’я Головного Отамана з проханням затвердити це призначення. Після зібрання старшин Запорозької групи, на якій Гавришко оголосив свій наказ, всі вийшли на вулицю. І тут “представилася радісна картина: широкими вулицями проходили запорожці й голосно відповідали на привітання полковника Болбочана, котрий стояв на тротуарі в оточенні старшин веселий і щасливий, як батько серед дітей” [32] Дубовий І. Спогади (не опубліковані). З архіву полковника Петра Содоля-Зілинського. .

Але не довго продовжувалося щастя полковника Болбочана. Рада Міністрів і Головний Отаман, які бачили в ньому “нового гетьмана”, сприйняли повернення Петра Болбочана до своїх частин як спробу державного перевороту. Симон Петлюра відразу видав наказ арештувати колишнього командувача Лівобережним фронтом Армії УНР і, не зволікаючи, провести суд. Член Директорії Опанас Андрієвський згадував пізніше: “Військовий суд у нас тоді складався зі справжніх правників... на чолі з членом суду Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба провести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді Наказний Отаман Осецький вигнав суддів з вагону... Осецький призначив суд із галицьких жовнірів” [33] Андрієвський О. Лист до редакції // Ранок. – Дербі. – Ч. 6. – 29 травня 1954. .

10 червня військово-польовий суд відбувся. Відповідаючи на одне із запитань, Болбочан сказав, що мало розуміється на політиці. “Навіть не знаю, – продовжив він, – яка ріжниця між есерами і есдеками. Відчував лише, що вони вносять хаос у життя... Знав лише одно, що ці партії, – то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати” [34] Мартос Б. Оскілко й Болбочан (Спогади). – Мюнхен, 1958. .

“Суд”, не зволікаючи, присудив полковника Петра Болбочана на кару смерті. Подиву гідна оперативність! Особливо вражає вона на тлі так і непокараних злочинів фаворита Симона Петлюри, майбутнього чекіста Омелька Волоха. Ні вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградіва, ні спроба самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців, ні постійне ігнорування наказів Петлюри – ніщо не могло стати підставою для суду над людиною, яка своїми діями руйнувала останні острівці українського війська.

Вирок смерті Болбочану затвердили люди не безсторонні – наказний отаман Осецький та начальник штабу Василь Тютюнник вже давно перебували в конфлікті з Болбочаном. Їхні підписи скоріше нагадували зведення порахунків, аніж справедливе покарання.